17-го вересня 1944 року на територію Польщі увійшла Червона армія, і вже 22 вересня того ж року генерал Лянгнер змушений був підписати “Протокол про передачу Львова військам радянським”. Радянську владу частково вітали, незалежно від національності, малоосвічені, малозабезпечені та робітники, які сподівались на поліпшення своєї матеріальної ситуації, які покладали велику надію на нову владу, оскільки прості гасла “рівності” і “соціальної справедливості”, якими намагався привабити до себе Радянський Союз ще до війни, були зрозумілими і давали надію на швидке розв’язання їхніх економічних і соціальних проблем, пише сайт lvivyes.com.ua.
Ставлення місцевих до радянської влади
Євреї й українці мали більше причин для вітання радянських військ. Для євреїв Радянська армія були ненацистами, і для частини цього було достатньо. Реакцію єврейської бідноти описав у своїх мемуарах математик Гуго Штейнгауз, спираючись на розповідь колишнього ректора Львівського університету Станіслава Кульчинського: “…величезна маса бідноти, яка мешкала за театром, ринула зустрічати більшовиків, так вирядившись у кокарди та червоні зірки, що аж викликала сміх російських офіцерів…”. У цьому проявлялась радість з приводу ледь не чудодійного порятунку від Гітлера, втіха від того, що вони позбулись режиму, що невтримно і швидко уподібнювався до нацизму.
Дехто з українців, у пам’яті яких міжвоєнний період залишився як період обмежень і дискримінації, вважав прихід Радянської армії “визволенням” і в цій ситуації бачив шанс на утворення своєї, хоч і радянської, але України. Хоча частина інтелігенції симпатизувала Радянському Союзу, більшість була стримана у вітаннях Радянської армії, як і банкіри, промисловці, власники бізнесу, державні урядовці і представники політичних партій. Місцеве населення, якоюсь мірою, навіть мало надію на радянську владу – подекуди й справді зустрічало їх із квітами. Щоправда, через кілька місяців це перемінилося, коли почалися репресії.
Як радянська влада міняла обличчя Львова: знищення пам’яток і монументальна пропаганда
Радянська влада прагнула перетворити Львів на соціалістичне місто, позбавивши його буржуазного минулого. Ця політика торкнулася й архітектурної спадщини. Так, наприклад решітки на вікнах, на думку радянської влади, теж робили місто буржуазним, тому вважали, що їх треба викорчовувати. А тризуб у Нептуна прибрали як символ націоналізму, і лише за часів незалежності він з’явився знову.
Окрім архітектурних елементів, радянська влада не оминула й пам’ятники Львова. Проте, ймовірно через брак коштів, на них звернули увагу лише в 1950 році. На їхнє місце спочатку запропонували поставити вази, зокрема замість пам’ятника Собєському, поки не облаштували там фонтан.
А вже згодом відкрили так званий Монумент слави радянській армії. Першим повоєнним пам’ятником був пам’ятник танкістам, в народі його називали “танк”, це був ІС-2. В 1990-х роках його дуже важко знімали.
Поширення радянської моди у Львові
Після Другої світової війни Львів зазнав значних змін, адже став домом для багатьох людей, які переселилися з інших регіонів. Цей приплив нових жителів призвів до поступового відходу від мультикультурного середовища, яким місто славилося раніше. Львів перетворювався на радянське місто, а його новий образ формували саме ті люди, які приїхали сюди жити. Мода радянських людей відрізнялася від тутешньої. У важкі повоєнні роки вся промисловість була загострена на виробництво військової техніки, тож і на моду також був мілітарний стиль. Багато людей, які переїхали до Львова, мали елементи військового одягу. Насамперед це галіфе, їх називали шароварами, в солдатській книжці писали “шаровары суконные”. А ще чоботи, часто гімнастерка або наполовину галіфе, але цивільний піджак, якщо це була демобілізована людина.
А жінки також часто використовували в побуті чоботи, а косметика на той час була ще не така досконала, як зараз. Місцеві мешканці зауважували, що приїжджі були нафарбовані косметикою так, що впадало у вічі. Не в міру, а дуже яскраво. Також вони були в багатьох випадках без головних уборів. В межах Львова були переважно фетрові капелюхи.
Також з одягом була проблема, страшний дефіцит. Доходило навіть до того, що розривали могили і роздягали покійників. Після війни у Львові панував хаос. Так навіть бандити, яких називали “раздевальщиками”, орудували на вулицях, грабували людей, які виходили з дому після 6-ї вечора. В парку Франка та Стрийському парку людей масово роздягали і залишали буквально голих. Часто злочинці були в формі міліції або НКВС, тому люди мусили коритися, коли їх роздягали. Варто наголосити, що по війні у Львові було чимало військових частин, тому не було зрозуміло, хто це – чи бандит, перевдягнений у військову форму, чи справжні військові, які їдуть на фронт.
Де купували одяг?
Популярними в місті були барахолки. Найвідомішою з них була на Краківському ринку, що раніше називався Теодора (за назвою площі) або Сольських (за прізвищем власника). Цей ринок, розташований на площі Сольських, часто плутали з однойменним ринком, який згодом перенесли на вулицю Клепарівську, де колись розташовувалося єврейське кладовище.
Після Другої світової війни Краківський ринок протягом кількох років займав територію, де зараз розташований ринок “Добробут”. Це було справжнє царство барахолки, де можна було знайти все, що завгодно, включаючи трофейні речі, привезені солдатами та офіцерами з Німеччини. Серед них особливо цінувалися чорнобурки, які називали горжетками. Ці хутра продавалися цілими, з лапками, головою та очима.
Житло
Повоєнні роки змінили Львів демографічно – євреї загинули в часі німецької окупації, поляки масово виїздили на Захід. Тому залишилася велика кількість нічийного житла, а саме 25 000 вільних квартир. У перші роки їх заселяли доволі спокійно. Краще житло, звичайно, припильновували партійні функціонери. Потім, коли надлишок житла швидко танув, почалися серйозні проблеми. Коли житловий фонд почав вичерпуватися, радянська влада згадала про житлові норми, які були затверджені ще Радою народних комісарів в 1930-х роках: на кожну людину – 13,5 кв. м житлової площі. В той час кухню, туалет, ванну не відносили до житлової площі, лише кімнати. У Львові норму спочатку було зменшено до 9 кв. м., а потім до 7,5 кв. м, і ця норма протрималася довше.
Отримати житло можна було тільки в тому випадку, коли ти мав запрошення від якоїсь організації чи міністерства на роботу у Львові. Були спеціальні скерування, після чого люди зверталися у міську раду. Всім розпоряджалася міська рада.
Коли в 1946 році вільного житла у Львові було вже значно менше, запроваджують чергу – вона протрималася аж до розпаду СРСР.
Висновок
Проводилась пряма імперська політика до всього, що було невигідним новій владі. Інструментами терору та репресій було проведено насильницьку радянізацію новоприєднаних територій. Після трагічних угод комуністичного режиму про взаємний обмін населенням демографія міста значно змінилась. Адміністративний апарат заповнили представники комуністичної партії. Внаслідок воєнних втрат, Голокосту, репресій, депортацій та радянської національної політики, Львів у 40-50-х роках ХХ століття кардинально змінився. Незважаючи на все, зараз місто стало культурною столицею України та осередком активного національного руху.