У 1785 році римо-католицький жіночий монастир ордену Святої Бригіди на Казимирівській вулиці (Городоцькій) переобладнали під в’язницю. Австрійська влада, яка замінила польську, облаштувала в конфіскованому монастирському приміщенні чоловічу в’язницю «Бриґідки». Колишній костел опинився на закритій тюремній території і став каплицею для кримінальних і політичних в’язнів. Про те, як функціонувала в’язниця до 1939 року, та про моторошні події під час більшовицької окупації читайте далі на lvivyes.com.ua.
Австрійська тюрма
У 1840-х роках тюрму перебудували в архітектурному стилі ампір, саму споруду розширили, після чого в ній могло знаходитися 1080 в’язнів, а в надзвичайних випадках – 1290.
У 1875 році тут утримували аж 1468 в’язнів, майже 200 з яких сиділи за вбивство. У 1889 році тут перебував Іван Франко, заарештували його за підозру в сприянні російським шпигунам – Богданові Кистяківському та Сергію Дегену. Про кількамісячний арешт Франко створив поетичний цикл «Тюремні сонети».
Більшість камер були багатомісними. Одномісних було тільки вісім – чотири з вікнами та ще стільки ж без. У них сиділи ті, хто порушив внутрішній тюремний розпорядок. Наприкінці ХІХ століття в’язниця утримувала приблизно 1500 ув’язнених. Через таку велику кількість ті, кому виголосили покарання за внутрішнє порушення, були змушені очікувати своєї черги.
Територіально розширити «Бриґідки» не могли, адже із заходу та півночі вони обмежувалися житловою забудовою, а з півдня та сходу – людними вулицями. У 1902 році в’язні організували бунт, вимагаючи пом’якшення режиму утримання. Керівництво погодилося лібералізувати режим, у кримінальному світі в’язницю називали «Америка».
Польська в’язниця
У 1918–1939 роках, коли західноукраїнські землі перебували в складі Польщі, «Бриґідки» були однією з найбільших в’язниць у краї. У тюремному дворі виконували страти. 23 грудня 1932 року тут повісили оунівців Василя Біласа та Дмитра Данилишина, яких засудили за напад на городоцьку пошту та вбивство польського політика Тадеуша Голувка. Під час страти проводили богослужіння у церквах Львова, супроводжуючи їх безперервним биттям у дзвони.
16 червня 1939 року з тюрми змогли втекти троє оунівців – Ярослав Гайвас, Петро Башук та Петро Канюка. На згадку про цю успішну втечу на фасаді споруди у 2008 році встановили скульптурну композицію із зображенням трьох соколів, що прориваються крізь тюремні ґрати.
Радянська тюрма № 4
З 1939 року, коли Львів потрапив під радянську окупацію, влада офіційно переназвала «Бриґідки» на «Тюрму № 4». До неї також умовно приєднали в’язницю на вулиці Яховича (Академіка Кучера), де раніше розміщувався Комісаріат державної поліції.
Станом на 10 червня 1941 року тут утримували 706 осіб, однак періодично впродовж місяця проводилися додаткові арешти. З початком бомбардувань 22 червня в коридорах поставили 5 стражників замість одного.
В останній тиждень червня через напад нацистів радянська влада була змушена відступати із західноукраїнських областей, проте у в’язницях залишалися ще тисячі кримінально-політичних в’язнів. Усіх їх радянські карально-процесуальні органи не могли евакуювати, тому деяких чоловіків вирішили вивезти на схід у концтабори, а ще невелику частину кримінальних злочинців – відпустити на волю.
Начальник управління тюрмами НКВС УРСР Філіпов видав наказ про евакуацію в’язнів. Відповідно до плану, зі Львова мали евакуювати 4591 особу, у той час як на початку війни у львівських тюрмах перебували 5424 в’язні, тобто евакуювати мали більшість. Для цих цілей виділили вагони й локомотиви. Однак, відповідно до звітів НКВС, вивезли лише 1822 особи, а більшість виділених вагонів використали для промислових і військових цілей, а не життєво необхідної евакуації.
Тому, місцеве керівництво НКВС прийняло рішення про знищення в’язнів. Розпочався цей кривавий процес 22 червня і тривав по 28 число. У перший день розстрілів винищили 108 осіб, яким вже раніше винесли смертний вирок.
У ніч на 24 червня 1941 року члени ОУН здійснили спробу визволити в’язнів із львівських тюрем, хоча й у місті тоді ще знаходилося чимало червоноармійців. Охорона «Бриґідок» усе ж розбіглася і приблизно 300 ув’язнених розбили двері камер і вирвалися на волю. Потім енкаведисти повернулися завершувати розстріли.
У списку розстріляних за 24–28 червня 1941 року налічувалися 324 особи. Коли у пивниці не залишилося місця для мертвих, на подвір’ї тюрми викопали 10-метрову яму. В’язні стояли по її краях, а після пострілу падали додолу. За даними музею «Тюрма на Лонцького», який колись також був в’язницею і місцем розстрілів, загалом у «Бриґідках» вбили 739 осіб. Трупи, які не встигали вивозити, ховали в підвалах тюрми і тюремної каплиці.
Перед відступом чекісти підпалили в’язницю, аби «замести» сліди кривавих злочинів і знищити всі архівні документи. Через деякий час сюди прийшли озброєні українські націоналісти, які звільнили вцілілих. Пивниця, куди енкаведисти скидали трупів, була забита дошками. Під свіжозасипаною землею у дворі тюрми лежали людські тіла, стіни стікали кров’ю.
Що було далі?
Під час окупації Львова німцями в 1941–1944 роках «Бриґідки» пустували. Ексгумували розстріляні тіла німці у Львові до 2 липня 1941 року. Сім’ї в’язнів мали вільний доступ до дворів тюрем, аби впізнати рідних. Ексгумувати тіла залучили приблизно 300 євреїв. Тих, кого впізнали, ховали на Янівському цвинтарі, а інших – у братських могилах на тому ж кладовищі чи Личаківському.
Невпізнаних жертв «Бриґідок» поховали в братській могилі «Три хрести» на Янівському кладовищі біля поля № 55. Поруч із нею в 1990 році встановили хрест, стилізований під березу, у пам’ять про жертв терору НКВС, репресованих у червні 1941 року.
Нацисти зробили відповідальними за злочини комуністів місцевих євреїв та поширили міф про «жидо-більшовицький» характер радянської влади. Це зробити було доволі легко, адже українське суспільство перебувало в складному психологічному стані від побачених масштабів знищень. Такий міф був суто пропагандистським, аби переконати місцевих мешканців у бажаному та посилити конфлікт між єврейським населенням і жителями будь-якої іншої національності.
Німці проводили в українських, білоруських містах, а також у країнах Балтики єврейські погроми. На деякий час пощастило лише Івано-Франківську, який знаходився до 4 липня під угорською окупацією, тому поки місто не віддали німцям, єврейських погромів там не було. Перше насильство проти євреїв у Львові зафіксували ще 30 червня, проте це були дуже поодинокі випадки. Вчиняли насильство як поліціянти, так і самі львів’яни. З 3 липня почалися арешти євреїв. Влітку 1941 року на сході Галичини загинуло від 7295 до 11 309 членів єврейської громади.
Після приходу в 1944-му других «совєтів» у «Бриґідках» знову проводилися розстріли. У післявоєнний час засуджених розстрілювали в потилицю в підвалі тюрми за допомогою малокаліберної гвинтівки. Трупів таємно ховали за межами міста. Розстріли припинили наприкінці 1980-х років, а вхід до підвалу замурували. Згодом у приміщенні «Бриґідок» облаштували львівський СІЗО № 19.