У вересні 1939 року Радянський Союз окупував Львів відповідно до секретних положень німецько-радянського пакту. 22 червня 1941 року Німеччина вторглася в Радянський Союз, окупувавши Львів протягом тижня. Єврейські погроми у місті почалися одразу після приходу нацистської влади, пише сайт lvivyes.com.ua.
Початок погромів та масові страти
29 червня німецькі окупанти обклеїли всі вулиці міста заздалегідь заготовленими антиєврейськими листівками, де їх називали “розпалювачами війни”, “вбивцями українців та поляків”. Це стало початком жорстокого полювання на євреїв. Єврейські сім’ї ховалися на горищах і в туалетах своїх будинків, не наважуючись вийти на вулиці. Тих, кому не вдалося сховатися, тисячами хапали і кидали на каторжні роботи до тюрем на Лонцького, Бригідках та Замарстинові. Під наглядом нацистів євреї змушені були виносити з тюремних територій тіла людей, яких напередодні відступу стратили підрозділи НКВС. Попри те, що серед розстріляних у Львові були в’язні різного етнічного походження — українці, поляки, німці, євреї — про останніх замовчали та поклали на львівських євреїв колективну відповідальність за розстріли НКВС. Зігнаних євреїв було настільки багато, що подвір’я в’язниць їх не вміщали. Більшість з них загинула. Інших, незважаючи на жахливий стан, вивозили до лісу і розстрілювали, – описує жахливі події польський єврейський історик Філіп Фрідман.
Існують також свідчення про те, як євреїв гнали на центральні вулиці міста, змушуючи їх на очах у інших львів’ян – українців і поляків – принижуватися, миючи бруківку навколішки і переносити сміття губами. Євреїв у Львові жорстоко грабували, виганяли з їхніх домівок, здираючи з них золоті прикраси. У серпні 1941 року німецькі окупанти, прагнучи знущатися над євреями ще більше, запропонували їм сплатити контрибуцію у розмірі 20 мільйонів рублів. Зібравши цю значну суму, євреї сподівалися на порятунок, але знущання над ними не припинилися.
Масштаби трагедії та участь українців
За підрахунками дослідників, протягом перших кількох днів німецької окупації було вбито чотири тисячі євреїв. Близько 700 з них загинули під час погромів, а решта стали жертвами страт, проведених зондеркомандою – каральним загоном нацистів. На цьому злочини не припинилися. У липні 1941 року відбулася ще низка погромів, які цинічно отримали назву “дні Петлюри”. Ця вигадана нацистами назва мала на меті викликати в українців “патріотичний” характер акцій проти євреїв.
З перших днів окупації Львова німецька влада створювала загони української допоміжної поліції, вона залучили людей, які згодом брали участь у виловлюванні євреїв на вулицях та вчиненні вандалізму.
Численні свідчення очевидців підтверджують активну роль українських поліцейських у переслідуванні євреїв. Паралельно з діями української поліції нацисти жорстоко розправлялися з євреями у тюрмах, катували та розстрілювали їх.
Історичний контекст та ідеологія
Історик Ярослав Грицак у розмові з Deutsche Welle пояснює, що антисемітське насильство того часу стало нормою для багатьох регіонів Східної Європи. Від Балтійського до Чорного моря погроми стали масовим явищем, забираючи життя тисяч людей. Ситуація у Львові мала свою специфіку. Місто вже пережило події, що створили атмосферу терору та ненависті. Професор Грицак згадує, зокрема, про каральну акцію радянських військ у тюрмі на Лонцького. Протягом кількох днів без суду та слідства було розстріляно тисячі політичних в’язнів. Хоча й немає прямих доказів спланованості погромів з боку українських політичних сил, участь українців у цих подіях не заперечується. У свідомості багатьох галичан того часу радянська влада тісно асоціювалася з євреями, з так званою “жидокомуною”. Тож, ймовірно, погроми частково можна розглядати як відплату за співпрацю з більшовицькою владою, припускає Грицак.
Незважаючи на те, що українські історики отримали доступ до документів про Голокост, ця тема залишається маргіналізованою в українській свідомості через спадок комуністичного режиму. Багато свідчень очевидців та документів було втрачено, а дослідження архівів, що збереглися, потребує знання щонайменше трьох мов та значних фінансових ресурсів. Хоча західні історики активно досліджують цю тему, головним питанням залишається готовність українського суспільства до відкритих дискусій про Голокост.
Мейлах Шейхет, голова американсько-українського бюро з прав людини та представник єврейської громади Львова, підкреслює потребу глибшого вивчення погромів у Львові 1941 року, особливо з акцентом на вплив німецької ідеології націонал-соціалізму. Він зазначає, що єврейські погроми були спланованою акцією німецьких окупантів з використанням антиєврейської пропаганди.
На момент початку Другої світової війни у Львові проживало близько 130-150 тисяч євреїв, що становило більше третини довоєнного населення міста. До грудня 1942 року, за даними історика Філіпа Фрідмана, кількість загиблих євреїв Львова сягнула понад 100 тисяч осіб. Більшість з них знайшли свою смерть на території Янівського концентраційного табору або були розстріляні у місцях масового знищення: на Цитаделі, у Білогорщі, Лисиничах, Брюховичах та Винниках. Багато євреїв Львова були депортовані до табору смерті Белжець. Всього ж війну у Львові пережили не більше тисячі євреїв.