Львівське кохання польського короля

Львів – місто романтиків, що навіює мрійливі думки та шляхетні почуття, пише сайт lvivyes.com.ua. Закохані пари полюбляють гуляти звивистими вечірніми вуличками в химерному світлі ліхтарів, під середньовічну музику, що пливе над старими кам’яницями, ідучи вдвох давньою бруківкою, що пам’ятає не одну захопливу історію… Чари Львова завжди діяли не лише на простих людей, але й навіть на королів…

Гіркий фатум Яна Лушковського 

Скромний будиночок на площі Ринок, 30, зовсім нічим не привабливий, на відміну від свого сусіда з витонченим мистецьким балкончиком. Дехто навіть приписує цю історію до нього, і не одні закохані загадували бажання під цим балкончиком, але насправді у ХVІІ столітті його ще навіть не було. Зате з сусідньою непоказною кам’яницею пов’язана одна з найромантичніших львівських історій.

Насправді ми навіть не знаємо, як виглядала кам’яниця Реґульовська, зведена 1527 року після великої пожежі міщанином Яном Реґулою. Адже 1772 року її розібрали і збудували сучасний будинок для заступника судді Антона Добрицького, та ще й надалі її неодноразово переробляли. 

Але відомо, що у ХVІІ столітті саме тут мешкала родина Лушковських. Батько Ян був купцем, успішно торгував сукном, зміг викупити частину кам’яниці, вступив до львівської «колегії сорока» і навіть претендував на крісло радника в міській управі. Але його спіткала прикра невдача: у Ярославі спалахнула пожежа, яка швидко знищила все полотно Лушковського, придбане в кредит у Ґданську. Партнер подав на нього до суду і вимагав компенсації. Але на цьому проблеми Яна не скінчилися. Невідомо, чим він заслужив таке покарання, але доля остаточно відвернулася від Лушковського, бо водночас затонули ще й всі галери, якими він їздив Віслою до Ґданська. 

Родина Лушковських опинилася на межі банкрутства. Єдиною підтримкою був едикт короля Сигізмунда III Вази 1627 року, згідно з яким з боржників рік не можна було стягувати борг, щоб дати можливість утриматися на плаву. Це дозволило родині Лушковських сяк-так пережити важкий період, але серце Яна не витримало важких випробувань і, як висловився історик Францішек Яворський, «смерть дала йому вічний мораторій від жорстоких кредиторів».

Нещасні дружина Анна і донька, «сором’язлива, але прекрасна» Ядвіга залишилися самі, без грошей і підтримки. З них почали вибивати борги, співвласниця будинку хотіла відібрати половину кам’яниці, судові позови посипалися як град, Анні закидали астрономічну суму в 1110 злотих, це при тому, що середня зарплатня становила близько 10 злотих. Анну Лушковську 1631 року навіть кинули до «боргової ями». У важкій ситуації допоміг друг її чоловіка і сусід, львівський адвокат Павло-Домінік Гепнер, чиєю прекрасною кам’яницею з мудрими латинськими сентенціями ми досі можемо милуватися на площі Ринок, 25.

Ваза, Польща і нездійсненні плани на Московію

Порятунок прийшов звідти, звідки не очікували. 1634 року до Львова завітав улюбленець народу, «захисник Вітчизни» Владислав ІV Ваза, син польського короля Сиґізмунда ІІІ і австрійської принцеси Анни Габсбурзької, король Польський, великий князь Литовський, Титулярний король Швеції і навіть цар Московії у 1610-1634 роках. Так-так, хоч його і не коронували, але 15-річний Владислав вважався московським монархом. Після перемоги коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, власника Жовкви, над московськими військами і захоплення Москви Владислава хотіли зробити царем, бояри погодилися на цю кандидатуру, вже навіть почали карбувати монети з іменем нового царя, на московський лад — Владислав Жигимонтович, але батько Сиґізмунд III, як ревний католик, не міг допустити, щоб його син став православним, а це була головна вимога московських бояр, тож він категорично висловився проти, і від нездійснених амбіцій Владислав залишив собі лише титул, яким ще довго підписувався в документах. 

Коло берегів Стокгольма стоїть на хвилях унікальний музей – корабель Vasa, галеон королівського війська, названий на честь славетної династії Ваза, що затонув 1628 року і був піднятий на поверхню 1961 року, щоб стати одним з найоригінальніших музеїв світу. Так само, як він, і самі представники династії Ваза то тонули, то підіймалися на поверхню. З 1587 року вони посідали трон Речі Посполитої завдяки шлюбу між королем Швеції Юханом III Ваза та Катериною Ягеллонкою, донькою Сигізмунда ІІІ Старого. 

От Владислав і був представником шведської династії Ваза. Він був освіченим, знав декілька мов, і добрим військовим стратегом, очолював кампанії проти Московського царства та Османської імперії, а після Хотинської битви подарував Петру Сагайдачному оздоблений коштовностями меч, який зараз можна побачити в зброярні королівського замку на Вавелі. На мечі вигравіюваний напис «VLADISLAVS + Konasevicio Koszovio ad Chocimum contra Osmanum (ВЛАДИСЛАВ+ Конашевичу Кошовому під Хотином проти Османів)».

Остання надія бідних і знедолених 

Хтозна, як би склалася історія, якби Сиґізмунд ІІІ не був таким затятим і його син став Московським царем?.. Але зараз король Владислав перебував у Львові, і з ним жадали зустрічі бідні та знедолені, оскільки він був відомим і як справедливий, добрий та милосердний король. 

Владислава зустрічали дуже урочисто: оркестром, гарматними пострілами, Бартоломей Зіморович прочитав вітальний вірш «Vox Leonis». Місто з такої нагоди нарешті прибрали: забрали солому, яка довго валялася навколо ратуші, перефарбували кам’яного лева, що охороняв вхід до магістрату, спорудили тріумфальну арку, яку зробив львівський майстер Ансельм Свйонткович, що розмістив на постаменті сцени з нещодавно завершеної «Смоленської війни» з Москвою, з боків вирізьбив позолочені та посріблені герби всіх воєводств країни, особливо родинний герб Ваза та Білого орла Республіки Польща. На фасаді ратуші традиційно повісили портрет короля. 

Тепер важко сказати, чи дійсно, як свідчить легенда, погляд короля зустрівся з поглядом Ядвіжки, що виглядала у вікно, чи вони вперше зустрілися вже пізніше, коли Павло-Домінік Гепнер влаштував зустріч Анни Лушковської з Владиславом, але Ядвіжка увійшла в його серце одразу, з першого погляду і на все життя.

Доленосна зустріч

Після урочистої зустрічі і меси у Катедрі поважних гостей розмістили у багатих кам’яницях родин Корняктів, Шембеків і Бернатовичів. Для зручності королів їх об’єднували в спільні апартаменти, прорубаючи в стінах двері, залишки яких досі можна побачити в Королівських залах Історичного музею на площі Ринок, 6. 

Наступного дня, 27 вересня 1634 року, король запросив усіх на бенкет, який оплатило місто, у кам’яницю Мартина Гросваєра на площу Ринок, 37. Завезли величезну кількість вина, риби, родзинок, ананасів, грейпфрутів і навіть африканських бананів та, звісно, м’яса. Не забули й про солодощі, приготовані найкращими кондитерами та кухарями Львова.

У королівських підданих викликало обурення  те, що король особисто відвідував будинки бідняцтва і спілкувався з нижчими верствами суспільства, пішли таємні перешіптування про непристойність такої поведінки, але, коли під час прийому його попросили більше так не чинити, монарх страшенно розлютився. Королівське співчуття та захист, що він надавав простим людям і всім бідним, були легендарними.

Є інформація, що офіційна зустріч короля з Анною і Ядвігою Лушковськими відбулася на прохання Гепнера 28 вересня 1634 року. І відтоді все змінилося! Анна за один день оплатила всі борги і викупила кам’яницю, їх з донькою стали називати «nobilis feminae» — шляхетна пані, або «nobilis generosa» — шляхетного походження, а Ядвіжка переїхала в королівські покої. 

Кохання і ненависть

Його Величність у свої 39 років ще мав чудовий вигляд, був надзвичайно красивим чоловіком завдяки інтенсивним фізичним навантаженням та спортивним іграм, які він любив з дитинства. Король мав «прекрасну структуру тіла», його фігура  нагадувала грецьких богів. Знаючи його любов до жіноцтва і безліч захоплень, спочатку появу чергової фаворитки сприйняли поблажливо, мовляв:

«Нехай ця кокетка відволіче короля від війни з османами, від політики, від нових податків і дальших військових жертв», тим більше, що «це не вперше Пресвітлий пан шукає красивого обличчя», але з часом, коли виявилося, що це далеко не швидкоплинне захоплення, дівчину оточили заздрість і ненависть.  

Упродовж чотирьох тижнів, поки закоханий король перебував у Львові, мати Ядвіжки виплатила 2000 злотих боргу, викупила за 3000 злотих частину кам’яниці, ще й отримала привілей на довічне звільнення від усіляких податків і право на вирубку деревини у королівських лісах коло Деревача. 

Але далі сталося нечуване – король забрав Ядвіжку з собою до Варшави! Мало того, він ще й хотів з нею одружитися! І навіть найбільші злослови змушені були змиритися з тим, що Ядвіжка

«мала воістину королівський вигляд… Вона височіла над іншими жінками не тільки красою, але й вродженим розумом і хитрістю».

1635 року Ядвіга народила сина, і короля просто розпирало від гордощів, що в нього є спадкоємець чоловічої статі, якого, незважаючи на спротив дворянства та знаті, можна було би посадити на трон. Він дав єдиному сину прізвище Ваза, назвав Владиславом-Константиєм та показував усім, навіть офіційним посланцям іноземних дворів. Але, на жаль, бастард не міг стати королем, тож хлопець увійде в історію як Владислав Константи, граф де Вассенау. Він проживе багате і щасливе, але досить порожнє життя, і помре у віці 63 років, як останній з роду Ваза. 

1636 року Владислав з Ядвіжкою їздили до Ґданська. Французький дипломат Шарль Огєр захоплювався її красою, манерами та скромністю і писав:

«Після сніданку мав змогу бачити обраницю короля… дуже гарна вона, повна чарівності, темні очі і волосся… але не має свободи, бо біля неї… охорона з чоловіків і жінок».

Так король оберігав своє кохання. Він ставився до Ядвіги як до офіційної дружини, їв лише з нею, полював у її присутності, спав тільки з нею і, що викликало найбільше обурення при дворі, вона сиділа поруч, коли король приймав офіційні делегації дворян і знаті, а також іноземних посланців. 

Шлюб без нареченого

В оточенні короля почали бити на сполох. Папський нунцій Вісконті доповідав Папі Римському, що Владислава врікли, причарували, що це ніяке не кохання, а злі чари та диявольська сила. Короля намагалися зцілити від чар святою водою і екзорцизмом. Але нічого не допомагало. І тоді його вирішили одружити.

Почався кастинг наречених. Врешті-решт оточення короля обрало для нього дружину – австрійську принцесу з династії Габсбургів, доньку римського імператора Цецилію Ренату. 1637 року у віденському Соборі святого Стефана відбувся шлюб, на який король… навіть не прийшов. Тоді таке було можливо, замість Владислава на вінчанні його представляв молодший брат Ян-Казимир. 

Спочатку одруження анічогісінько не змінило в житті Ядвіжки, але, коли королева довідалася, хто вона така, Владислав був змушений підшукати для коханої чоловіка, і якнайкраще на цю роль підійшов шляхтич, амбітний хорунжий Ян Виписький, якому Владислав за роль чоловіка Ядвіжки пожалував Мерецьке воєводство, куди постійно їздив на полювання. 

Знехтувана королева двічі народжувала мертвих дітей, ще один син помер маленьким, а врешті померла і вона сама. Владислава негайно одружили вдруге – з француженкою Марією-Луїзою Неверською, донькою французького герцога Карла I з роду Гонзага. Разом з нею з Франції приїхала ще одна рокова жінка – Марія-Казимира-Луїза де Лагранж д’Аркен, яка пізніше стане дружиною польського короля Яна Собєського, але це вже зовсім інша історія…

Владислав до самої смерті так і не відмовився від коханої, постійно наводуючи Ядвіжку в Меречі. Її фіктивний чоловік Ян Виписький помер 1647 року. А 20 травня 1648 року на руках у своєї коханої Ядвіжки Лушковської в Меречі помер від подагри і сам король Владислав IV. Кажуть, щоб врятувати її і сина, він домовився зі своєю кузиною шведською королевою Христиною. Але, як насправді надалі склалося життя Ядвіжки, яку вважали відьмою і ненавиділи в Польщі, невідомо, є свідчення, що хтось її нібито бачив пізніше у Вроцлаві. 

Зате назавжди увіковічнив вірне кохання короля у своєму памфлеті «Все можуть королі» французький поет П’єр-Жан Беранже, потім з’явилася відома пісня… А у Львові на площі Ринок досі стоїть кам’яниця, де жила прекрасна дівчина, яка навіки полонила серце славетного короля, і це кохання тривало з першого погляду і до останнього подиху…