У 1850–1856 роках у Львові збудували фортифікаційну споруду Цитадель. Під час нацистської окупації в 1941–1944 роках цей оборонний комплекс використовували як табір для полонених. Львів був єдиним європейським містом, у центрі якого розміщувався концтабір. Тут тримали тисячі вояків, насамперед червоноармійців. За 3 роки в таборі загинуло від 140 000 до 200 000 осіб.
Управління СБУ у Львівській області зберегло у своєму архіві шеститомну справу ЛД № 658 «По бывшему лагерю военнопленных “Цитадель” (СТАЛЛАГ – 328)», з якої можна дізнатися всю правду про тогочасні події. Докладніше далі на lvivyes.com.ua.
Створення табору
За початок 1941 року радянська армія перетворилася на деморалізовану структуру, яка поступово відходила на схід, залишала за собою техніку, тисячі поранених, полонених і дезертирів.
Німці не витрачали час на те, щоби впорядкувати полонених, тому спершу збирали їх у польових таборах, а потім відправляли у спеціально створені «Шталаги». Один із них – «Шталаг 328» – відкрили в липні 1941-го в Цитаделі, куди помістили деморалізованих, принижених, хворих і поранених червоноармійців.
З лікарень – у полон
Як пишуть «Фотографії старого Львова», червоноармієць німецької національності Карл Пеєм служив водієм у 269-му артилерійському полку. Взимку 1941 року воював у Львові, а в травні разом із полком перейшов у літні табори. 22 червня німці розпочали бомбардування полку. Його командир перевів солдатів у Зимну Воду, а потім – до Львова.
Пізніше полк помарширував до Тернополя, поки біля Золочева його не розбомбили німці. Карл отримав тяжке поранення. Побратими знайшли його непритомним і помістили в золочівську лікарню, де довелося ампутувати ногу. Згодом німці зайшли в сам Золочів. Поранених із місцевої лікарні помістили в сараї, а восени 1941 року – перевезли в Цитадель.
Ще один боєць Червоної армії – Стрюк Дмитро із Луганщини – працював сапером. У 1940 році воював у Раві-Руській, а коли отримав поранення, потрапив у львівський шпиталь. 30 червня 1941-го Стрюка забрали в полон.
Везли до «Шталагу 328» і всіх поранених, яких кинули напризволяще командири і які потрапили до імпровізованих шпиталів, один з яких організували в Українській академічній гімназії. Там поранені лежали до трьох тижнів, поки німці не відправили тих, хто одужував, у Цитадель.
Лежали поранені також у лікарні для євреїв, що на вулиці Рапопорта. Їх не чіпали до осені 1941 року, поки медичний персонал не дізнався, що хворих мають переводити в концтабір. Тоді поранені викинули в туалетні унітази службові і партійні посвідчення, усі свої нагороди та офіцерські знаки. Були й вояки, які здавалися в полон добровільно, опинившись у безвихідній ситуації.
Життя в таборі
Концтабір займав 30 га землі. Усю територію обгородили колючим дротом, розділивши на сектори. Дротом обгородили і вежі, бараки, старі казарми й інші споруди. Одну з казарм перетворили в лазарет. Розміщувалися тут і адміністративні будівлі.
Полонених після прибуття вишиковували на площі. З липня 1941-го й до початку 1942 року радянські солдати прибували до концтабору майже кожного дня. У 1943-му сюди привезли також полонених бельгійців, італійців, французів…
Полонених розділяли за ознакою національності, трохи згодом – за станом здоров’я. Євреї, комісари й командири відразу ж потрапляли у «вежу смерті», звідки ніхто не повертався живим: там помирали від голодування, знущань чи розстрілів.
Після того, як усіх посортували (крім тих, кого відправили у «вежу смерті»), їх відправляли в лазню. Тут мили, стригли, давали якусь одежину, яку перед цим знімали з померлих чи розстріляних. Спершу в’язні ходили босими, пізніше самостійно зробили собі дерев’яні ходаки зі спиляних акацій.
Поки не з’явилася табірна поліція, кілька разів уночі німці підіймали полонених і переміщували по табору. Це робили, щоби уникнути можливої втечі чи повстання. Не всі встигали вчасно прокинутися чи підвестися на ноги. У такому разі їх розстрілювали на місці, аби провчити усіх решту.
Табірну поліцію створили у вересні 1941 року. До її складу увійшли полонені, які зневажали радянську владу, переважно то були військовослужбовці зі злочинним минулим чи раніше вже репресовані особи. Поліція здійснювала перевірки, вишиковувала і конвоювала в’язнів на допити, організовувала прибирання в таборі.
Щоранку, о 6-7 годині, полонених виводили на центральну площу «Шталагу 328». Їх вишиковували в колони, перевіряли, а тоді вели до кухні. Якщо хтось проходив поза чергою, його розстрілювали. Снідали окропом із кмином. В обід отримували, крім окропу, по 70 грамів субстанції з тирсою і баланду (дуже пісну юшку), яку варили з кістяної крупи та якихось відходів. Вечеряли знову окропом із кмином. З 1942 року до сніданку додали баланду з гнилої картоплі. Через голод полонені спустошили всю траву навколо Цитаделі, обгризли акації.
Поранених відправляли до лазарету, кволих – у ізольоване приміщення. Вони отримували ще гіршу їжу, тому масово помирали від голоду. Аби якось відрізняти таких в’язнів, їм видавали голубі берети. Фізично здоровіші полонені працювали за межами табору.
До приморозків в’язні не мали права знаходитися всередині приміщень: постійно перебували просто неба. Пізно восени їм дозволяли заходити в кімнати й коридори, де ночували на дерев’яних нарах.
До холоду й голоду в листопаді 1941-го додалася ще й епідемія тифу. Від високого рівня смертності не врятував навіть дозвіл ночувати всередині Цитаделі. Якось німці вишикували табір і запросили охочих полонених його охороняти, оскільки самі нібито боялися заразитися. Орієнтовно 200 добровольців набрали серед колишніх офіцерів та солдатів, які вміли керувати людьми та мали фізичну витривалість. Проте на них чекала доля, якої точно не очікували: добровольців відразу ж ізолювали від інших, роздягнули і вивезли, найімовірніше, на знищення. Таким обманом німці усунули всіх тих, хто міг проявити хоч якусь стійкість і організувати бунт.
Пропагандистська акція
23 вересня 1941 року німці звільнили 61-го військовополоненого українця, кожен походив із Львівщини. Цю подію нацисти перетворили на пропагандистську акцію, адже в такий спосіб вони намагалися продемонструвати лояльність до галичан, сподіваючись натомість на їхню лояльність до окупаційної влади.
Згодом із табору випустили ще 1500 покалічених і безнадійно хворих полонених (не лише українців), які розбрелися по Львову, просячи в перехожих їжі. Наївшись, знедолені помирали посеред вулиць.
Спроби втеч
Зафіксовано кілька спроб втеч із табору. Деякі навіть увінчалися успіхом, однак більшість – смертю. Ті, хто зміг вибратися за колючий дріт, усе одно не отримували бажаної волі: їх виловлювали військові та поліціянти. Спійманих в’язнів везли до гестапо (таємної державної політичної поліції Третього Рейху, призначеної для боротьби із супротивниками націонал-соціалістичного режиму) на теперішній вулиці Вітовського, де організовували допити.
Деяких застрелювали під час допитів, інших вели в тюрму на Лонцького, де перебувала ціла група втікачів із Цитаделі. Якщо хтось чинив опір, його розстрілювали прямо в тюремному дворі.