Львів, місто з багатою історією та культурною спадщиною, зазнав важких випробувань під час Другої світової війни. Події, що відбулися на початку окупації, стали початком нової ери терору і страждань для його мешканців, пише сайт lvivyes.com.ua. Переживши численні бомбардування німецьких військ, місто стало ареною для ще однієї окупації – радянської, яка принесла з собою нові трагедії і втрати.
Чорний день для Львова
1 вересня 1939 Німеччина нападає на Польщу, тим самим розпочинає Другу велику війну в Європі. Львів став одним з перших міст, які почали бомбардувати німецькі війська. Скнилівський аеродром зустрів перші авіабомби, за ним – залізничний вокзал та головна пошта.
Літо 1939 року виявилось особливо гарячим. Всі прецеденти вказували на велику бурю. Гітлер забрав єдиний порт Литви Клайпеду (Мемель), який готувався до нападу на Польщу. Він приєднав промислову Саарщину, цілу 7-мільйонну Австрію, значні частини Чехословаччини та незабаром усі чеські краї, що призвело до значного зриву та швидкого потім трагічного кінця самостійної Карпатської України. Оскільки він був надзвичайно успішним, він вважав, що Німеччина була дуже близька навіть у своїх тодішніх широких межах. Гітлер тепер не хотів погоджуватися з існуванням польського коридору, який розділяв Німеччину на дві частини, а не з існуванням Польщі взагалі. Це сталося, незважаючи на кілька років чинного пакту приязні з Польщею, який не передбачав агресію.
Німецькі бомбардування
Цього ж дня в п’ятницю ескадри німецьких льотчиків розбомбили польські стратегічні об’єкти й аеродроми. Німеччина провела інтервенцію в Польщу. Війна розпочалася.
‘’Ми почули нараз над собою глухий шум, коли сиділи в редакції, яка розташована на 11 поверсі Камениці Просвіти. Коли ми кинулись до вікон, ми побачили, як німецька летунська ескадра швидко прямувала зі сходу в сторону головного двірця і летіла над нами, наче ключ срібних птиць. Вони летіли трійками, з одним мисливцем по обох боках бомбовика в середині. Коли нам здавалося, що перша група була вже за Єзуїтським містом і менш-більш за Політехнікою, бомбовики стали злітати з незвичайною швидкістю до землі і скидали свої бомби одна за одною на висоті від 200 до 300 метрів.’’, – розповідає Іван Німчук у своїх мемуарах.
Під час пізніших німецьких нальотів на Львів, які відбувалися майже щодня, сирени зазвичай попереджали мешканців, даючи їм час сховатися в укриття. Проте ці укриття не завжди рятували життя, адже важкі бомби інколи пробивали кілька поверхів будівель аж до підвалу, вбиваючи всіх, хто там ховався. У деяких випадках люди задихалися в підвалах через витік газу після вибуху бомби, що пошкоджувала газові труби, а обвалена цегла перекривала виходи. В інших ситуаціях вода з пошкоджених водопроводів затоплювала укриття, що також призводило до загибелі. Найбільше жертв було в пасажі Міколяша в неділю, 3 вересня, коли наліт стався раптово вдень. Під час нальоту там тривали кінопокази, а біля кіоску стояла довга черга людей, які хотіли купити сигарети. Усі вони загинули під руїнами пасажу, і їхні тіла відкопували ще довго після трагедії. Пізніше радянські глави запропонують провести перемовини та дозволити увійти їм у місто.
Визволителі зі сходу
Радянська пропаганда описувала своє вторгнення як ‘’визвольну міць Червоної армії у вересні 1939 року’’, ‘’нове щасливе життя, принесене єдинокровними братами зі сходу’’, ‘’золотий вересень’’. Насправді галичани зіткнулися з дуже драматичною, а то й трагічною реальністю.
Було проведено так звану ‘’лагідну українізацію’’: змінили польські вивіски на українські, почали відкривати українські школи тощо.
Початок радянської окупації Західної України приніс зміни, які виявилися далеко не такими райдужними, як обіцяла пропаганда. Після входу Червоної армії до Львова життя міста зазнало кардинальних змін. Радянська влада негайно розпочала процес встановлення нової соціальної і політичної системи. Почалося масове переслідування колишніх польських урядовців, інтелігенції, а також усіх, кого підозрювали в нелояльності до радянської влади.
Галичани швидко відчули на собі нові порядки. Нова влада провела конфіскацію майна, націоналізацію підприємств і перетворення приватних господарств на колгоспи. Величезна кількість людей була депортована до Сибіру та інших віддалених регіонів СРСР. Серед депортованих були не лише поляки, але й українці, які виступали проти нової влади.
Репресії набирали обертів. Тисячі людей було заарештовано, багато з них без суду і слідства. Розстріли і тортури стали звичними методами роботи НКВС. З’явилися сумнозвісні тюрми на Лонцького і Замарстинові, де утримували і катували політичних в’язнів.
Знищення культурного і релігійного життя було ще одним ударом по галицькій громаді. Закривалися церкви, монастирі та інші релігійні установи. Інтелігенцію переслідували, українські національні діячі опинялися за ґратами або піддавалися репресіям. Радянська влада прагнула не лише встановити свій контроль, але й знищити національну ідентичність українців.
Замість обіцяного “золотого вересня” галичани отримали жорстокий і безжальний режим, який приніс з собою страх, репресії і страждання. Роки радянської окупації Західної України стали часом великих випробувань для її населення, коли кожен день міг принести нову трагедію і втрату. Ця жорстока реальність залишила глибокі рани в історичній пам’яті народу, які не загоюються і до сьогодні.
Так завершувалися перші тижні окупації Львова – міста, яке, тільки-но оговтавшись від німецького терору, тепер повинно було зустрічати нових “визволителів”, що принесли з собою нову хвилю репресій і трагедій.
