Середньовічні документи описують львівські тюрми як «locus foetidus et vix tolerabilis» — смердючі місця, де неможливо перебувати. Більшість злочинців утримували у підземеллях ратуші, позбавлених туалетів, вентиляції і освітлення. У камерах панувала цілковита темрява, а зимою — ще й страшний холод. Приміщення вкрай рідко прибирали, пише сайт lvivyes.com.ua.
Ув’язнених не годували, вони отримували їжу від друзів чи родичів. Періодично самотні люди помирали від голоду. Інколи таких бідолаг підгодовували сторожі.
Зате арестантам дозволяли приносити будь-які продукти, включно з алкоголем. У казематах часто влаштовували п’яні гулянки, котрі доводилось втихомирювати охоронцям.
Перебування в тюрмі розглядалося як запожний захід, а не повноцінне покарання. Підозрюваного затримували до розгляду справи. Після суду його завжди відпускали або страчували. Втім, порушників часто кидали за ґрати «для заспокоєння». Іноді, за досить абсурдними причинами, наприклад — зайвий сміх під час роботи.
В’язниці не мали офіційних назв, їх «імена» придумував народ: Весела, Шотка, Праздник, Шаля… Існували й елітні тюремні камери. Поважних арестантів тримали в будівлі ратуші, поруч з кабінетами чиновників або в міських оборонних спорудах. А особливо важливим особам орендували кімнати у приватних будинках. Саме так вчинили з Іваном Підковою перед його стратою.
Оборонні замки Львова (Високий та Низький) теж використовувалися як тюрми. Умови перебування сильно відрізнялися. Верхні поверхи були чистими, теплими і просторими. Їх жителів забезпечували пивом та іншими продуктами. А ось замкові підземелля — це типове пекло, де тримали простолюд та особистих ворогів влади.
Існували й альтернативні покарання. Дрібних злочинців приковували ланцюгами до стовпів на центральній площі міста, у подвір’ях замків або перед входом до єврейського храму. Переважно так чинили з порушниками громадського спокою. Покарання тривало від кількох годин до 2-3 днів.
Тюремне життя в імперську добу
Після приєднання Львова до Австрії розпочалися реформи пенітенціарної системи. Новій владі дісталися занедбані підземелля і напівзруйновані тюремні вежі. Через критичний стан інфраструктури траплялися смішні ситуації: іноді в’язні втікали, розібравши стіни голими руками.
Найбільш презентабельні камери розташовувалися у будівлі ратуші. Там панувала домашня атмосфера: арештанти постійно горлали пісні і розвішували мокрий одяг на вікнах магістрату.
Суддями працювали лише поляки-шляхтичі: вони не отримували платню, зате приймали благодійні пожертви напередодні розгляду справ. Об’єктивність судочинства залишалася сумнівною. Охорона не слідкувала за в’язнями: в кращому випадку їх приковували до стін ланцюгами.
Ознайомившись з львівськими реаліями, нова влада розпочала реформи:
- Відкрила сучасні тюрми.
- Створила професійний корпус наглядачів.
- Відмінила середньовічні колодки.
Траплялися і курйози. Щоб запобігти втечам, арестантам наказали голити голови. Одночасно влада ввела нагороди за повернення втікачів. Відчувши запах легких грошей, селяни почали затримувати всіх лисих незнайомців. Якщо людина пручалась, її били. Інколи — до смерті.
Після численних скарг правила змінилися: арестантам голили половину голови, а після завершення ув’язнення — видавали письмовий сертифікат. Це спричинило нову проблему — рецидивіст міг уникнути затримання, показавши будь-який папірець (більшість людей не вміли читати).
А ще австрійці залучали в’язнів до прибирання міста. Арестанти настільки погано виконували роботу, що породили нове прислів’я: «працюєш як на магістрат».
Німецькі порядки і арештантські закони
Австрійці кардинально змінили систему покарань у Львові. Злочинців перестали утримувати у підземеллях ратуші та в середньовічних замках, а ще забезпечили їжею і туалетами (небувалий прогрес, як на кінець XVIII ст).
Нові тюрми обладнали у приміщеннях монастирів. Окрім «загальної» в’язниці, у місті відкрили окремі «заклади» для боржників, кримінальних елементів та жінок.
Попри поліпшення умов, життя в’язнів залишалося важким. Вікна камер закривали дерев’яними рамами та ґратами, що майже не пропускали світла. З 1843 року арештантів забезпечували лампами, але лише до 10 години вечора.
У багатьох камерах бракувало меблів, зате з’явилися чавунні пічки та посуд. Політичні в’язні перебували у більш комфортних умовах: їм виділяли письмові столи і зручні м’які крісла. Якість ремонту була сумнівною. Гнилі підлоги, зацвілі стіни, затхле повітря і паразити сприймались як норма.
Австрійська влада суворо регламентувала життя ув’язнених. Арестантам забороняли:
- Вилазити на вікна.
- Обговорювати «непристойні теми».
- Укладати таємні союзи.
- Демонструвати безсоромні рухи.
- Обзивати охоронців і співкамерників.
А ще свистіти, горлати пісень, продавати, позичати та обмінювати речі. Невідомо, чи вдалося уникнути непристойних тем і безсоромних рухів, але обзиватися в’язні точно не перестали. Наглядачів називали «козулями», а солдатів етапної охорони — «сальцесонами». Найкращими тюремниками вважали угорців: вони продавали куриво та горілку.
Після прибуття у тюрму арештант віддавав половину грошей на «спільний фонд», яким оплачували їжу і тютюн. Куриво продавали охоронці, також його проносили у взутті, одязі, капелюхах. Іноді новоприбулим влаштовували «хрестини»: били по сідницях та виливали на голову черпак води. Але, в цілому, знущання були рідкістю.
Годували погано: хлібина на сніданок, дві страви — на обід. Меню складалося з картоплі, капусти, бобових і пісних супів. М’ясо додавали лише по неділях, його було складно прожувати. Пристойну їжу продавали наглядачі, найчастіше у них замовляли сало та хліб.
Щомісяця в’язницю відвідував працівник суду: він вислуховував і ретельно записував кожну скаргу. Згодом нотатки потрапляли до міських чиновників, де й губилися через брак коштів. Ув’язнені розуміли безперспективність зауважень, але продовжували жалітися працівникам суду. Сучасники згадували, що після таких розмов «ставало якось легше», на цьому їх сенс і закінчувався.