22 лютого 1519 року у Львові сталася нетипова для того часу подія – львів’яни повстали проти міської ради. Що цьому передувало, чим саме були обурені містяни та як вирішували проблему, читайте далі на lvivyes.com.ua.
Передісторія
На початку XVI століття Львів був найбільшим українським містом. Ситуація трохи змінилася після захоплення османами причорноморських фортець, які постачали Львову східні товари. Відтоді місто поступово втрачало значення суходільного порту.
Після того, як турки перемогли в Молдавії, вони наблизилися до кордонів Польщі. Тоді Львів став таким собі бастіоном Європи, через що першим зазнавав руйнувань під час набігів турків і молдован, починаючи з 1500 і завершуючи 1519 роком.
Водночас Львів часто ставав жертвою стихійних лих. У 1504 році сталася масштабна пожежа, що знищила частину міста, а в 1511-му Краківське передмістя зруйнувала повінь. Ліквідація наслідків стихійних лих потребувала багато грошей. Усе це ставало причиною численних незгод між львів’янами, а коли до всього додалося ще й незадоволення владою, містяни почали подумувати про виступ проти міського керівництва.
Узурпація влади олігархією
Для владної системи Львова, так само, як і для інших великих міст Корони Королівства Польського, була характерна олігархічність. Судові функції виконувала лава, яку очолював війт. За міською радою були закріплені адміністративні функції, зокрема, вона контролювала та збирала податки, організовувала діяльність ремісничих цехів, стежила за виконанням торгівельних привілеїв. Іншими словами, вся львівська економіка підпорядковувалася міській раді.
На початку XVI століття в місті почали відходити від звичаю проведення виборів до міської ради щороку. Натомість приходила практика доукомплектування ради хіба що в разі смерті когось із членів. Це призводило до того, що при владі були постійно одні й ті ж люди. Наприклад, перші два десятиліття XVI століття райцями (членами ради магістрату) були 23 особи, з яких десятеро урядували весь цей час.
Так довго правили не лише у Львові, а й у інших містах польського королівства. Там, власне, й почалася хвиля протестів – спершу в 1517 році у Ґданську, а потім у Познані та Любліні.
Зростання напруження
Як писав історик Денис Зубрицький, непорозуміння між львів’янами та владою загострилися, коли райці впродовж 1507–8 років викупили за кошти з міського бюджету села Сихів і Зубру, однак прибутки від цих сіл забирали собі в кишеню, а не витрачали на розвиток міста.
Цікаво, що напруження в місті зростало зазвичай у лютому–березні, оскільки в цей час зменшували розмір оплати праці аж на 70–90%, порівняно з літом. У той же час ціни на товари росли аж до 120%.
Протести львів’ян
Вибори до міської ради у Львові відбувалися традиційно 22 лютого, проте у 1519 році львів’яни, взявши приклад з поляків, вирішили перешкодити їх проведенню.
Представники середнього класу та бідота зібралися на урочистість, яку щороку проводили перед виборами. Невдоволені виступали аж до 4 квітня – у цей день відбулися повторні вибори.
Крім невдоволення владною верхівкою загалом, міщани також хотіли продемонструвати свою обуреність щодо непрозорості прибутків і видатків із міської казни. 4 квітня вони домоглися запровадження ведення двох фінансових книг про тижневі міські податки та видатки. Ведення таких книг заспокоїло львів’ян, однак записи іноді робили недбало, через що знову назрівали конфлікти.
Втручання короля та нововведення
Як міська влада, так і самі міщани відправляли до короля делегації, аби він втрутився в ситуацію. У відповідь на це король скликав комісію, яка повинна була розглянути скарги щодо адміністрування, фіксування прибутків і видатків та щодо проведення виборів. До складу комісії увійшов архієпископ Бернард Вільчек, воєвода Оттон та староста Львова Станіслав. Їхнє засідання відбулося 30 вересня 1519 року.
Королівські комісари запровадили уряд лонгера, тобто контролера фінансової діяльності міської ради. Щороку райці повинні були обирати серед себе двох лонгерів. Першими лонгерами були обрані Матеус Мікулка та Міхаель Маґістр. Цікаво, що в польських містах також тривали конфлікти через проблему непрозорості міських фінансів. У Кракові відразу після призначення нового складу міської ради обирали заодно двох лонгерів. У Любліні ця посада називалася шафар.
Проте новостворена комісія разом із затвердженням нової посади затвердила ще й новий порядок управління містом. Цей порядок передбачав не надто позитивні зміни в процедурі виборів.
Відповідно до декрету Владислава Опольського, до цього часу міська рада складалася з шести осіб, яких вибирало поспільство (середня верства населення міста, яка володіла певним майном). Судового війта обирали з-поміж себе райці, а результати самих виборів затверджував львівський староста. Райці обиралися на один рік і називалися «урядуючими», а всі члени колегії райців, які виконували дорадчі функції, називалися «старими».
А от після 1519 року кількість райців у раді збільшили до 12. Узаконили систему (яка якраз набирала популярності, але не була зафіксована в документах), коли нового члена обирали лише після смерті якогось урядника. Замінити урядника могли також, якщо хтось відмовлявся від своїх обов’язків, однак таке траплялося вкрай рідко.
Польський та галицький історик Александер Чоловський-Сас зазначав, що такі нововведення стали можливими зовсім не з волі короля, а внаслідок таємної змови райців із львівським старостою Станіславом і його братом воєводою Оттоном, які входили до складу комісії. У польських містах, зокрема у Кракові та Познані, уряд райців також ставав пожиттєвим, а склад міської ради так само збільшувався. Але, на відміну від Львова, польські райці дообирали нових урядників не самовільно, а кандидатів затверджував воєвода.
Королівська комісія у Львові вирішила також, що потрібно провести повторні вибори. Райців, обраних 4 квітня, перекваліфікували з «урядуючих» на «старих». На посаду «урядуючих» обрали чотирьох нових, однак формально право бути обраними мали лише двоє, зокрема Матеус Мікулка і Мартин Вассерброт, бо вони засідали в судовій лаві вже раніше та були представниками патриційних родин, які засідали в раді поколіннями. А от ще двох – Яна Фрайборка і Яна Кохно – обрали без законних підстав.
Вони вдало використали неспокій у місті і, заручившись підтримкою комісарів, стали райцями. До того ж Фрайборк був зятем Матеуса Мікулки, тож ще тоді у владній верхівці побутувало кумівство. А от міський писар Миколай із польського міста Пільзно мав усі права бути райцею, проте його навмисне звинуватили у фальшуванні документів.
Щодо звинувачення львів’янами райців у присвоєнні прибутків від сіл Сихів та Зубра, то його спростували комісари, оскільки у 1525 році король видав привілей, яким підпорядкував села магдебурзькому праву, тобто вони офіційно потрапили під юрисдикцію бурмістра і райців.
Тож, як бачимо, король не вирішив конфлікт. Зі створенням комісії ситуація лише погіршилася, а подібні сутички між владою та містянами тривали і в другій половині XVI століття. Суспільний виступ 1519 року мав захистити інтереси міщан, а натомість лише покращив становище львівських урядників. Єдиним позитивним досягненням виступу було створення інституцій та посад, які контролювали міські видатки та прибутки.