Четвер, 30 Червня, 2022

Постріл як помста за мільйони загиблих

Українські націоналісти напередодні Другої світової війни були єдиною силою, яка зважилась на радикальні дії супроти польської адміністрації. Націоналісти вдавались до гучних вбивств – атентатів. Один з таких мав місце 21 жовтня 1933 р., пише lvivyes.com.ua.

Причини акції

1933 р. став знаковим для Європи та України. В Європі цей рік запам’ятався тим, що до влади прийшли нацисти, які згодом розпочали наймасштабнішу бійню в історії людства. Трагічним цей рік був й на українських землях, що знаходиись у складі СРСР. Там лютував інсценований більшовиками голодомор, який забрав життя мільйони осіб.

Західні держави знали про перебіг подій у Радянському Союзі, однак нічого не вживали, оскільки не бажали псувати стосунки із Москвою. Українські націоналісти не маючи змоги вплинути на радянський уряд, вирішили виконати вбивство радянського діяча, яке б привернуло увагу Заходу. Такою персоною став Олексій Майлов – секретар Консульства СРСР у Львові. 

На думку ж радянських істориків, ця особа контролювала діяльність усіх дипломатичних представництв СРСР на території Речі Посполитої. Рішення про атентат було прийнято на берлінській конференції Проводу українських націоналістів з членами Краєвої Екзекутиви ОУН 3 червня 1933 р під проводом Євгена Коновальця.  

Підготовка до атентату

Українські націоналісти ретельно готувались до замаху, проводили збір інформації, вивчали будівлю, в якій мала пройти акція. А у будівлі знаходилось радянське консульство (вул.Котрляревського 27).  Напередодні замаху будівлю кілька раз відвідували члени боївки Романа Мигаля, які вивчали будинок із середини, а свої візити до консульства пояснювали тим, що прагнули перебратись на проживання до СРСР. 

Будівля радянського консульства

Завдяки художнику Роману Сеньківу було складено план будівлі. Плани будівлі передав націоналістам також Степан Шухевич. За будівлею велось також спостереження із конспіративної квартири, яка знаходилась навпроти консульства. Оунівці встановили, що об’єкт охороняють поліцейські та силовики у цивільному.

Оскільки ціль була обрана, залишилось знайти виконавця вбивства.  Відбір кандидатів проводили офіційний бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН Богдан Підгайний та підпільний референт Роман Шухевич. Потенційного кандидата знайомили із справою і далі він мав тиждень часу на роздуми, після чого мав надіслати відповідь листом. Виконавець атентату мав не лише вбити ціль, а й дочекатись поліції та на судовому процесі висловити мотив своїх дій. Незважаючи на те, що кандидатів було чимало, вибір зупинився на Миколі Лемику.

Лемик народився 1915 р. у бідній багатодітній родині с.Солова (Перемишлянський район). Незважаючи на матеріальне становище. хлопець навчався у гімназії, далі вступив до Львівського університету на природничий факультет. Оунівці вимушені були купити Лемику нові черевики, аби той мав змогу потрапити до будівлі консульства. 

Виконавця атентату видали автоматичний пістолет “Ортґіс” з повним магазином. Можливо вибір впав на Лемика через те, що останній був селянином, і таким чином його постріл мав виглядати як помста за загиблих від голоду селян. Лемик мав зустріч особисто із Степаном Бандерою. Зустріч пройшла у Личаківському парку. Бандера дав інструкції щодо виступів у суді.

 Атентат

Лемик провів ніч у готелі “Народній гостинниці” на розі вулиць Сикстутської та Костюшка (нині Дорошенка, 20/ Костюшка, 1). Далі він відвідав церкву і вирушив на виконання атентату. Близько опівдня, Лемик був вже у середині будівлі.

Лемик зареєструвався у книзі відвідувачів під прізвищем “Дубенко”. Кур’єр Гаврило Мандзій спершу провів Лемика до приймальні консульства, а згодом до кабінету, де знаходився Майлов. Лемик стверджував, що бажає переїхати на навчання до Києва, оскільки у місті проживає його сестра. Далі Майлов запитав, чи у відвідувача є лист від сестри. Лемик простягнув руку до внутрішньої кишені піджака, у якій знаходився пістолет. Діставши зброю, студент сказав, що він від ОУН та вчиняє акт помсти за знищених українських селян. Лемик здійснив два постріли – у голову і в груди  радянському дипломату.

У радянських документах вказано, що Лемик спробував утекти, однак не зміг відчинити двері, а вікна були заблоковані. Українські історики ж стверджують, що Лемик відстрілювався від охорони та співробітників установи, поранив кур’єра Івана Джуґая. Лемик здався поліції, яка проникла до будівлі через горішній поверх.

Суд

Судові засідання розпочались 30 жовтня. Лемика захищали відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольcький. Хоча польські силовики проводили обшуки у помешканні адвокатів.  Прокуратура висунула Миколі Лемику обвинувачення в умисному вбивстві співробітника радянського консульства Олексія Майлова і спробі навмисного вбивства кур’єра консульства Івана Джуґая. 

Лемик під час судових засідань

Сторона звинувачення закидала Лемику політичні мотиви – прагнення загострити відносини СРСР та Речі Посполитої. Натомість адвокати і сам Лемик стверджували, що це була акція, спрямована виключно проти Майлова. Адвокати мотивували дії Лемика тим, що він проникнув ідеями ОУН, взяв близько до серця події, що мали місце на Наддніпрянщині.

Один із свідків у справі Лемика

Зважаючи на 18-річний вік Лемика (у Речі повнолітніми вважались особи 21-річного віку), Лемику не присудили смертну кару, а довічне ув’язнення.

Судді

 Подальша доля Лемика

У вересні 1939 р. вибухнула війна. Арештантів в’язниці у якій відбував покарання Лемик. переводили до іншої установи. На етапі Лемик зумів утекти. Хлопець опинився в одному із с.Закерзоння, вчителював у сільській школі, долучився до ОУН.  У 1940 р. Лемик одружився з Любов’ю Возняк.

Після того, як 30 червня 1941 р. у Львові проголосили незалежну Україну, Лемик долучився до похідної групи ОУН, аби поширювати ідеї незалежності на інші території.  У жовтні 1941 р. Лемика схопили нацисти та розстріляли у Миргороді. Дружина Лемика у 1943-1945 рр. працювала на дислокованій у Карпатах підпільній радіостанції “Вільна Україна”, була схоплена силовиками СРСР та провела понад 8 років у таборах. Після звільнення мешкала у Таганрозі, на Донбасі і повернулась до Західної України у 1967 р.