Львів періоду ХІХ–ХХ століть, який ми знаємо, з його величними соборами та брукованими дорогами, був не лише містом безтурботного дозвілля та розкішних кам’яниць. За фасадом цієї краси ховалися темні таємниці, про які журналісти того часу ретельно розповідали на сторінках часописів, пише сайт lvivyes.com.ua. Пропонуємо вирушити у віртуальну прогулянку цісарським Львовом, де поряд з елегантністю та багатством жила й темна сторона життя.
Злодій, якого викрили черевики
8 вересня 1901 року в тодішньому обміннику Маврикія Йонаша, що розташований на вул. Карла Людвіґа (тепер – проспект Свободи), сталася крадіжка. У приміщенні панував страшний безлад. На підлозі – розкидані папери. Велетенський сейф виробництва фірми Wiese et Comp – відчинений навстіж. За кілька хвилин до будівлі прийшов патрульний. Чоловік зателефонував до поліційної інспекції та власника установи. На місце прибули поліційний надкомісар, комісар та ще декілька агентів. Пізніше з’явився і власник – Маврикій Йонаш.
Точна сума поцупленого складала 79 566 крон 50 галерів. Цього було цілком достатньо, щоб придбати величенький маєток.
Будинок мав багато пивниць. Одна з них – просто під приміщенням обмінника, яка й належала Міхельштадтеру, власникові крамниці взуття в пасажі Гаусмана (тепер – пров. Крива Липа), себто з тильного боку тієї самої будівлі. Тож потрапити туди міг кожен охочий.
Очевидно зухвальці засіли в пивниці. Із розкиданих там дерев’яних коробок і скриньок змайстрували риштування, ніби фахові муляри дістали зі склепіння 13 цеглин. Так дісталися до підлоги, виготовленої з товстих ялових дошок, накритих зверху дубовим паркетом.
Після того, як в дошках просвердлили дірки, у підлозі утворився квадратний отвір, через який могла пролізти людина.
У сейфі злодії також зробили три дірки, здерли броньовану поверхню, відламали дві засувки й долотом вибили основний замок.
Зловмисників зацікавили золото та цінні папери, забрали з собою й балансові звіти, щоб приховати номери викрадених акцій. Вийшли з приміщення тим самим шляхом, що й потрапили.
Поліція негайно розпочала розслідування цієї заплутаної справи. Злочинець завжди повертається на місце зухвалого вчинку, – мислили поліціянти. Тому уважно спостерігали за всіма, хто протягом дня приходив до Йонаша. Навіть затримали якихось двох механіків, але їх протримали під охороною лише три години, а тоді відпустили.
Минув тиждень, але натрапити на слід крадіїв ніяк не вдавалося. Злочин вже мав залишитися нерозкритим, та 18 вересня того ж року до обмінника Йонаша зайшов хлопчик. Він попросив поміняти золоту монету з румунським написом номіналом 10 франків. Касир Охс одразу щось запідозрив, оскільки такі монети траплялися у Львові вкрай рідко, а кілька схожих поцупили 10 днів тому. Хлопець розповів, що монету отримав в лазні Мейзельса від їхнього гостя. Через пів години касир і поліційний ревізор були в лазні, що на вул. Котлярській. Відвідувача застали в парильні, попросили одягнутися та повели до поліційної інспекції.
Чоловік розповів, що його звати Франц Дуткевич. Чоловік плутався в показах. Раптом заявив, що насправді його звати Іван Будкевич, а потім назвав інше ім’я – Іван Кульпінський. Затриманого вже хотіли відпустити, як раптом надкомісар Крайнер помітив, що його вбрання – старе й пошарпане. Зате на ногах – новесенькі черевики. На підошві черевиків було клеймо шевця Кноблоха, що мав майстерню на вул. Городоцькій. Рушили туди. Кноблох упізнав клієнта, а його помічник згадав, куди приносив замовлення – на вул. Йосафата (тепер – вул. Меретина).
За вказаною адресою ніхто не мешкав. Сусіди розповіли, що квартиру винаймав середнього віку чоловік та його тітка. Два тижні тому вони переїхали на вул. Шептицьких. Поліціянти взялися оглядати всі будинки на тій вулиці. Один з поліціянтів зупинив старшу жінку. Її звали Марія Долубовська. Розповіла, що мешкає разом із племінником Іваном Будкевичем. Саме його вже кілька годин поліція марно розпитувала про місце перебування.
Квартиру обшукали і знайшли всі гроші, вкрадені з кантора. Крони лежали в шухляді стола, рублі – у валізі господині, цінні папери та монети у кошику для брудної білизни.
Із трьох вказаних злодієм імен жодне не було правдивим. Насправді його звали Фелікс Долубовський. Він був рідним сином Марії Долубовської.
Закутого в кайдани зломника повели до поліційної тюрми.
Драматична історія в готелі
Мало які будівлі бачили стільки щирих емоцій, як готелі. Комедії і трагедії, драми та фарси – все це було тут, у покоях і коридорах. Історія подружжя Петра і Марії Мечковських поєднала всі ці жанри. Її головний епізод стався у Краківському готелі.
Петро стверджував, що дружина хотіла від нього тільки грошей і симулювала самогубство. Марія називала чоловіка скнарою і звинувачувала у спробі вбивства. А ще у справі був задіяний третій учасник – батько Марії. Пошуки істини переросли у три судові процеси та бурхливі дискусії у пресі.
В 1898 році пара зустрілася в покої на третьому поверсі Краківського готелю, де мешкав Петро Мечковський. Готель був розташований на початку вулиці Пекарської. Зустріч, що розпочалася на третьому поверсі, закінчилася трагічно: Марія впала з галереї на ґанок другого поверху і зламала ключицю. Через кілька місяців Йосиф Ляцко, батько Марії, подав кримінальний позов. Він звинуватив Петра у спробі вбити доньку та у погрозах.
Після трьох судових засідань нарешті вдалося з’ясувати правду. Стосунки між парою були напружені, а під час зустрічі в готелі Марія остаточно переконалася, що все скінчено. Тож вирішила зробити останню спробу викликати хоч якісь почуття, симулюючи самогубство. Вийшовши на ґанок, вона скинула на землю капелюшок і накидку, а потім перелізла через бар’єр, ніби збираючись стрибнути вниз. Петро негайно підбіг, озирнувся навколо, чи ніхто не бачить, звільнив її руки, а тоді несподівано щосили штовхнув униз. Падаючи, жінка вхопилася за якусь дошку, що стирчала зі стіни, і опинилася на нижньому поверсі.
Коли Марія прийшла до тями, то побачила поруч Петра, який благав її нікому не розповідати про те, що сталося. І вона погодилася. Однак мовчання не зупинило пліток. Через місяць містом вже ширилися чутки про те, що сталося на ґанку готелю. Марія не могла більше приховувати правду і змушена була зізнатися у всьому своєму батькові. Той одразу звернувся до суду.
Подвійне життя: шпигун, який маскувався під графа
Влітку 1906-го граф Артур Руссоцький отримав лист:
“На останніх зборах анархістсько-комуністичного комітету міста Львова було вирішено отримати від вас пожертву розміром 400 крон. Гроші передайте через члена комітету, визначеного жеребом. В разі відмови обіцяємо влаштувати розправу над вами та вашою матір’ю”.
Отримавши листа з погрозами, граф одразу помчав до поліції. Тамтешній директор заспокоїв – швидше за все, це просто невдалий жарт. Але через два дні прийшов наступний лист. Гроші треба було передати через кур’єра. Поліція на чолі з агентом Перестрельським влаштувала облаву. Автора погроз арештували. Вимагачем виявився Владислав Зелінський, також граф, громадянин Російської імперії. У жовтні відбувся суд над вимагачем. Зелінський зізнався, що написав листа власноруч, а зробити це йому порадив знайомий Леон Козакевич. Руссоцький начебто не захотів прийняти того на роботу, тож погрози мали стати такою собі помстою.
А 1907-го року у прикордонному містечку Броди поліція отримує повідомлення від еміграційного агента Хаїма Бочинера про підозрілого квартиранта – Миколу Крилова, російського підданого. Бочинер вважає його шпигуном.
Як доказ, він надає лист російською мовою, написаний Криловим, де згадуються плани укріплень Перемишля. Крилов намагався продати ці плани австрійцям.
До розслідування залучають досвідченого агента Шпанґа зі Львова. Він організовує цілодобове стеження за Криловим, але несподівано підозрюваний сам приходить до військових. Крилов розповідає, що його завербував підполковник жандармерії Ердманн, і він мав зустрітися з Жабкіним, щоб отримати план укріплень Перемишля та передати його своїм зверхникам.
Погоджуючись співпрацювати з австрійською розвідкою, Крилов пропонує допомогти їм викрити Ердманна і Жабкіна. Шпанґ погоджується, і розпочинається активна операція.
Протягом кількох днів Крилов кілька разів на день зустрічається з агентом, даючи йому інформацію про своїх спільників. Він запевняє, що ось-ось їм вдасться їх заарештувати.
Крилов повідомляє, що Ердманн і Жабкін планують поїздку до Кракова. На вокзалі організовують засідку, але Крилов не з’являється. Він зникає, попередньо обдуривши австрійських агентів.
Здавалося, що шансів знайти шпигуна майже немає. Поліція вважала, що він покинув Австро-Угорщину. Розчаровані, вони переглядають фото Крилова, зроблене Шпанґом.
Несподівано агент Перестрельський впізнає в Крилові знайоме обличчя. Це не Микола Крилов, а Владислав Зелінський, той самий граф, який рік тому надіслав Руссоцькому листи від імені “анархістсько-комуністичного комітету”.
До приміщення, де відбувалася судова розправа, зійшлися сотні спраглих до сенсацій. Однак всередину не впускали навіть журналістів.
Яким же було розчарування, коли виявилося, що затриманий – ніякий не граф Владислав Зелінський. І навіть не відставний офіцер Микола Крилов. Насправді його звали Людвіґ Котляревич. Він вів подвійну гру: австрійським обіцяв викрити російських шпигунів, а російським військовим – роздобути плани укріплень у Перемишлі. В обох випадках просив за послуги чималі суми.
Львів: столиця не тільки культурна, але й кримінальна?
Історія Львова справді багата на сенсаційні кримінальні події: крадіжки, вбивства, афери. Від жорстоких вбивств до витончених шахрайств, злочинний світ Львова ХІХ–ХХ століть був жвавим і жорстоким. Одними з поширених злочинів однозначно й були політичні вбивства. Про п’ять найскандальніших читайте у матеріалі.