У розпал бурхливого періоду в Східній Європі Вовчухівська операція стала важливою сторінкою в історії українсько-польської війни. Ця зухвала військова кампанія розгорнулася в лютому 1919 року, коли Українська Галицька Армія (УГА) під керівництвом генерала Михайла Омеляновича-Павленка намагалася зробити стратегічний крок до звільнення Львова, міста з грізним польським гарнізоном у 15 000 вояків, пише сайт lvivyes.com.ua.
Стратегія успіху
На вирішальній нараді, що відбулася 12 лютого 1919 року, лідери Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та військові зібралися у Ходорові, новій військовій столиці. Тут вони розробили план, який згодом став Вовчухівською операцією. Новий начальник штабу полковник В. Курманович доповів про становище армії, наголосивши на необхідності покращення оснащення та озброєння.
Генерал М. Омелянович-Павленко поставив першочергове завдання: звільнити Львів. Однак методи досягнення цієї мети викликали дискусії. Одні, як отаман О. Шаповал, наполягали на лобовому штурмі Львова, інші, зокрема полковник А. Кравс, пропонували більш далекоглядний план. Вони пропонували перерізати критично важливе залізничне сполучення між Перемишлем і Городком-Ягеллонським і наступати на Перемишль із заходу, уникаючи дорогого штурму самого Львова. Попри таку сміливу альтернативу, план командувача армії отримав схвалення.
Баланс сил: сила ворога
Розуміння балансу сил має вирішальне значення для розуміння викликів Вовчухівської операції. Протистоячи УГА, польські війська мали дві значні групи, дислоковані в Городку та Судовій Вишні, а також менші гарнізони в прилеглих населених пунктах та підрозділи на лінії фронту.
Городоцька група полковника Серди складалася з 142 офіцерів, 2 236 стрільців, 40 скорострілів і 16 гармат. У Судовій Вишні група генерала Зелінського налічувала близько 4 000 солдатів і 24 гармати. Українські війська, з іншого боку, мали 7-му Львівську бригаду отамана А. Бізанца, яка налічувала близько 2100 вояків, і групу отамана К. Гофмана з 8-ї Самбірської бригади полковника А. Кравса, яка спочатку мала близько 1100 багнетів і 15 гармат, але була посилена в міру просування наступу.
Загалом у Вовчухівській операції було задіяно близько 9,8 тис. солдатів, що створило передумови для складного протистояння.
Розгортання операції
17 лютого 1919 року розпочалася Вовчухівська наступальна операція. Однак він зіткнувся з перешкодами на самому початку, оскільки польська розвідка встигла отримати інформацію про плани Галицької армії. Це призвело до укріплення польських позицій у Судовій Вишні та Городку, що спричинило запеклі бої по всьому фронту.
7-ма Львівська бригада під командуванням отамана Бізанца зустріла рішучий опір під Лубнами Великими. Однак українські війська досягли значного прогресу на лівому фланзі, просунувшись до Вовчухів і Бару.
На інших ділянках ситуація була різною. На фронті, де підрозділи поручників Гладиловича та Левицького, що входили до групи отамана Карла Гофмана, наступали на Судову Вишню, вони зайняли кілька ключових ділянок. Одночасно група полковника Аврелія Серди розпочала контрнаступ з Городка на схід, повернувши контроль над Вовчухами та Баром.
Переломний момент і патова ситуація
Переломний момент операції настав, коли 18 лютого українські війська успішно перерізали залізницю, перервавши всі комунікації між Львовом і Перемишлем. Серед львівського гарнізону та польського населення почалася паніка, переповнені потяги зупинялися на шляхах.
Однак ситуація була далеко не такою простою. Полякам вдалося провести контратаки, і до 19 лютого вони відновили втрачені позиції. Генерал Вацлав Івашкевич був відправлений на захист Львова зі значними силами. Група польського полковника Генріха Мінкевича також приєдналася до бою.
Протягом наступних днів на 250-кілометровому фронті точилися інтенсивні бої. Українські війська захищали свої позиції, але 24 лютого отримали наказ припинити бойові дії у зв’язку з перемир’ям, нав’язаним Галицькій армії Антантою.