Дата 10 лютого 1940 року для українців і поляків Галичини й Волині стала справжньою трагедією. Тоталітарна комуністична влада розпочала насильну депортацію «ворогів народу» за попередньо складеними списками. Депортованих використовували як дешеву робочу силу для освоєння віддалених регіонів Далекого Сходу та Сибіру. Чимало хто запам’ятав цей день як «чорну суботу». Докладніше далі на lvivyes.com.ua.
4 хвилі депортації
Загалом, під час та кілька років після Другої світової війни українців Галичини й Волині депортували в чотири етапи. Перший етап тривав 10–13 лютого 1940 року. За ці дні силоміць переселили 17 206 родин, тобто майже 90 000 осіб. За 1940–1941 роки відбулися ще три хвилі депортації. За підрахунками істориків, загалом із західноукраїнських земель виселили приблизно 1 250 000 людей.
Перша депортація проходила відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа, підписаного 23 серпня 1939 року між Німеччиною та СРСР (договір про ненапад). Згідно з ним, українські землі справа за «лінією Керзона» (де тепер лінія українсько-польського кордону) потрапили під радянську окупацію і були приєднані до УРСР.
Другу депортацію провели відповідно до угоди від 9 вересня 1944 року, укладеної урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення. Угода передбачала евакуацію українців із території Польщі на територію УРСР.
Крім того, у 1945 році СРСР і Польща уклали договори, які коригували кордон на користь Польщі. Насильницьке переселення цинічно назвали «добровільною взаємною репатріацією населення». За жовтень 1945 – серпень 1946 року з Польщі силоміць переселили 483 000 українців до західних та деяких південних українських областей. А українців Чехословаччини виселили здебільшого на Закарпаття. Траплялися і вияви спротиву. Зокрема, на своїх етнічних або українсько-польських землях залишилися понад 220 000 українців, переважно завдяки підтримці УПА.
Третя депортація прославилася під назвою операція «Вісла». За квітень–липень 1947 року за рішенням керівництва СРСР, Польської Республіки та Третьої Чехословацької республіки відбулася етнічна чистка українців, що полягала в примусовій депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини до західних і північних польських регіонів, щоби асимілювати українське населення в польському середовищі. Тоді насильно переселили 140 575 осіб.
Четверта депортація відбулася в травні–жовтні 1951 року: частину земель із корисними копалинами в районі Львівсько-Волинського вугільного басейну приєднали до СРСР, а Польща отримала деякі райони Дрогобиччини.
Кого депортували в 1940-му?
Коли радянська влада запровадила нові закони, то водночас знищила створений раніше українцями побут, а заможних селян назвала «единоличниками», оскільки вони начебто могли перешкоджати в розбудові радянських планів. Процедуру проведення депортацій складали в Москві.
Місцеві комсомольці створювали списки, до яких насамперед додавали успішних підприємців, дрібних ремісників та приватних рільників, які творили галицьку економіку в довоєнний період. Додали до списків і активістів організацій «Просвіта» і «Сокіл», які гуртували громаду і налаштовували проти «визволителів», а також родини інтелігентів.
Як це відбувалось?
Найчастіше енкаведисти безжально вдиралися до помешкань зі словами «Собирайтесь!» На збори давали мінімум часу, дозволяли взяти тільки трохи теплих речей і якісь крупи.
Депортованих везли від двох тижнів до понад місяця в товарних вагонах чи тих, що призначені для перевезення худоби. Ці вагони не обігрівались, а туалетів не було. Ще в січні 1940 року для депортаційних цілей виділили 3537 вагонів, не пристосованих для перевезення людей.
Історія сім’ї Михайла Буця
Онлайн-ресурс «Фотографії старого Львова» розповів життєві перипетії родини Михайла Буця із села Нагоряни, що на Львівщині, які розповіла його дочка Катерина.
Михайло та його дружина Пелагія виховували 9 дітей – 5 синів і 4 дочки. Буць був вправним господарем, мав своє поле й худобу. У 1933 році сім’я переїхала в село Деревач, що також на Львівщині. Тут чоловік збудував нове обійстя і облаштував нове господарство. Старший син подружжя Олександр мав великі здібності до наук, однак у ті часи потрапити у вищі школи для українця було завданням не з легких. Після закінчення Олександром гімназії митрополит Андрей Шептицький сказав Михайлові, що сину варто вивчитися на магістра. Шептицький навіть надав гроші на освіту хлопця.
Попри складні часи для українців, свідомі громадяни боролися за власні права, не забували про традиції. Проте з приходом червоноармійців ситуація змінилася кардинально. 10 лютого 1940 року, коли сім’я повечеряла і готувалася до спочинку, до хати ввірвалися озброєні енкаведисти й наказали збиратися. Уникнути депортації на Урал дивом вдалося лише трьом синам, усіх решту дітей, Михайла та Пелагію арештували й вивезли, не повідомивши навіть причини.
Везли їх більше ніж місяць у холодних товарних вагонах. Місцем призначення стала Свердловська область, поселення Федіно. Буці опинилися в холодній тайзі, приречені на невимовно важку працю. Двоє синів і двоє дочок добували золото на шахті, донька Катерина працювала на лісоповалі, а інша донечка Слава була на той час ще неповнолітньою.
У 1941 році всіх репресованих хлопців і чоловіків запрошували до комендатури. Молодших відправили воювати, а старших – у в’язницю. Михайла ця доля не оминула: його забрали в тюрму нібито через те, що він не повернувся вчасно з тайги, куди ходив по кедрові горіхи.
Діти намагалися навідувати батька, але бачитися їм заборонили. Саму в’язницю збудували ще за часів царизму: навкруги її оточував рів із водою, а до високої брами вела тільки вузька стежка, тому врятуватися звідти було майже неможливо. Михайло, як і сотні інших чоловіків, не повернулися з в’язниці до своїх рідних, залишивши за собою на чужині лише кісточки, поховані не за християнським звичаєм.
За роки вигнання Буці зазнали багато горя: недоїдання, важка праця, тяжкі хвороби тощо. Як розповіла дочка Катерина, після роботи на лісоповалі вона неодноразово знаходилася за крок від смерті, коли зграї вовків оточували людей і нерідко загризали на смерть, залишаючи на снігу плями крові.
Якось, за словами Катерини, двоє дівчат вирушили в тайгу по ягоди. Вузькою стежкою вони зайшли до бараку в глушині лісу, заглянули через шпарину всередину споруди й побачили жахливу картину – барак був повний змарнілих чоловіків, жінок і дітей. Усі вони помирали від голоду, а вибратися не могли, бо барак забили колодами. Однак навіть у такі складні часи на чужині український народ підтримував козацький дух. Жінки гуртувалися біля гори Качканар і співали українських пісень.
У 1946 році сім’я Буців повернулася на рідну землю, де застала розграбоване помешкання та порожні стайні. Однак працьовита родина налагодила життя, діти здобули освіту і продовжили рід багатостраждального Михайла. Один з онуків під час проходження служби у війську навіть побував у Свердловській області, де побачив тюрму, в якій по-звірячи замордували його дідуся. Солдати розбирали закинуті бараки, де натрапляли на сховки людських останків.