Дмитро Вітовський – яскрава постать в історії українського національно-визвольного руху. Його ім’я пов’язане з подіями Листопадового Чину 1918 року, коли українці здобули владу у Львові та проголосили Західноукраїнську Народну Республіку, пише сайт lvivyes.com.ua.
Ранні роки та освіта
Дмитро Вітовський народився 8 листопада 1887 року в селі Медуха біля Галича в селянській родині. Навчався у польській гімназії Станіслава (тепер Івано-Франківськ), де ще в юні роки захопився соціалістичними ідеями Михайла Драгоманова. Був членом таємного гуртка української молоді.
У 1909 році закінчив службу в австрійській армії званням хорунжого. Згодом навчався на юридичному факультеті Львівського університету, де став активним учасником українського національного руху. Вступив до Української радикальної партії та організував серед молоді мережу військово-спортивних організацій “Січ”.
1910 року Дмитро Вітовський, разом із сотнею інших українських студентів, був виключений з університету у Львові за участь у заворушеннях. Проте він не здався і здобув юридичну освіту в Ягеллонському університеті Кракова, ставши юристом. Після навчання він працював адвокатом у Станіславі.
У 1911 році Вітовський доклав усіх зусиль, щоб звільнити з тюрми Мирослава Січинського, який скоїв терористичний акт проти австрійського намісника графа Анджея Потоцького. Його активна позиція ледь не призвела до арешту у 1914 році за організацію акції проти єпископа Г. Хомишина.
З серпня 1914 року Дмитро Вітовський активно долучився до формування Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Він не лише став одним із засновників, але й організував цілий курінь. За його ініціативи частина українських воїнів відмовилася від австрійської присяги, склавши замість неї присягу на вірність Україні.
З 7 вересня 1914 року Дмитро Вітовський очолив сотню у складі куреня Степана Шухевича. У жовтні того ж року січові стрільці, серед яких і сотня Вітовського, брали участь у боях на карпатських перевалах. 16 жовтня 1914 року сотня Вітовського стала однією з перших, хто увірвався до звільненого від російських військ Дрогобича. 1-2 травня 1915 року сотня Дмитра Вітовського знову відзначилася в боях за гору Маківка, де Легіон УСС здобув славу, яка навіки вписана в історію.
Листопадовий чин та ЗУНР
У жовтні 1918 року Дмитро очолив Український військовий генеральний секретаріат, під керівництвом якого 1 листопада відбулося несподіване для поляків безкровне захоплення українцями влади у Львові та успішне збройне повстання на всій Східній Галичині. Безперечно, “Листопадовий чин” став головною подією в діяльності Дмитра Вітовського.
За одну ніч українські бійці блискавично захопили ключові об’єкти міста: ратушу, намісництво, комендатуру, поліцейські дільниці, вокзал, мости, пошту та військові склади. І 1 листопада 1918 року львів’яни прокинулися під жовто-блакитним прапором. А Дмитро Вітовський оголосив голові УНРади Костю Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до українців.
Вже до вечора 1 листопада поляки, оговтавшись від несподіванки, розпочали контратаку. Близько 4 тисяч озброєних бойовиків, значно переважаючи чисельністю українських сил, захопили військові склади та північну частину міста.
Дмитро Вітовський опинився у скрутному становищі. В його розпорядженні залишилося лише 650 стрільців, адже більшість українських повстанців, вважаючи справу завершеною, роз’їхалися по домівках. Очікувана підмога від Легіону УСС затримувалася, а поляки, тим часом, укріпившись на вокзалі, продовжували наступ.
5 листопада Дмитра Вітовського було призначено першим державним секретарем військових справ ЗУНР, і він одразу приступив до формування Української Галицької Армії. На чолі Львівського фронту став досвідчений полковник УСС Гриць Коссак, а Дмитро Вітовський, відповідальний за Збройні Сили всієї республіки, змушений був постійно перебувати в роз’їздах.
Дипломатична місія та загибель
Весною 1919 року Дмитро Вітовський вирушає до Парижа з дипломатичною місією. З усіма своїми ораторськими здібностями він намагається переконати представників Антанти провести демаркаційну лінію в Галичині, яка б захистила інтереси ЗУНР. Проте його зусилля виявилися марними.
Франція прагнула створити сильну незалежну Польську республіку і була готова включити до її складу й Східну Галичину. Вітовський намагався донести позицію ЗУНР до В. Вільсона (президента США), Ж. Клемансо (президента Франції) та Д. Ллойд-Джорджа (прем’єр-міністра Великобританії), але не знайшов розуміння.
4 серпня 1919 року, повертаючись з Німеччини до України на новітньому німецькому літаку, Дмитро Вітовський трагічно загинув. За словами очевидців, у небі стався потужний вибух, і охоплений полум’ям літак впав на землю з великої висоти. Похований перший командувач УГА на кладовищі Гуґенотів у Берліні. За могилою доглядала українська діаспора. Згодом через цвинтар пролягла горезвісна Берлінська стіна між Східним і Західним Берліном. Уже після її знесення тіло Вітовського та інших українців були ексгумовані й кремовані. Урни тимчасово перенесли до каплиці поблизького монастиря. Тільки в 2002 році прах полковника Дмитра Вітовського повернувся на батьківщину: його перевезли з Берліна до Львова й 1 листопада урочисто перепоховали на Меморіалі УГА на Личаківському цвинтарі.