Влітку 1920 р. Червона Армія розпочала масштабний наступ у Західній Україні з метою вторгнення на територію Речі Посполитої. Молодий польський уряд швидко зміцнював оборону, намагався спинити просування ворога. У серпні 1920 р. поблизу с. Задвір’я на шляху радянським підрозділам стали 350 поляків під командуванням капітана Болеслава Зайончковського, пише lvivyes.com.ua.
Наступ на Львів
Влітку 1920 р. становище Речі Посполитої було не найкращим. У Тернополі, за підтримки харківських та московських більшовиків, було проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. Більшовики розпочали масштабний наступ на Річ Посполиту силами двох фронтів – Західного (командувач – МихайлоТухачевський), що мав здобути Варшаву, та Південно-Західного (командувач – Олександр Єгоров), який наступав на Львів. 15 серпня Червона Армія здобула Буськ і почала будувати переправи через р. Західний Буг. Радянське командування прагнуло перекинути зі складу Південно-Західного фронту на Варшавський напрямок 1-у Кінну Армію Семена Будьонного – майже 24 тис. бійців, 420 кулеметів та 60 гармат. Однак командування Південно-Західного фронту зуміло вмовити військове керівництво у Москві зберегти армію за фронтом. Будьонний отримав наказ спільно з 45-ю стрілецькою дивізією Якіра здобути Львів.
Добровольці Пілсудського
Поляки, зважаючи на ворожий натиск, спішно зміцнювали оборону Східної Галчини, де розташувались частини Південного фронту генерала В.Івашкевича – 6-а армія генерала Владислава Єджеєвського та армія УНР генерала Михайла Омєляновича-Павленка. За підрахунками історика М.Литвина, поляки могли виставити до 30 тис. бійців, 1400 кулеметів, 550 гармат, 100 одиниць бронетехніки, 16 бронепотягів та 10 літаків. Однак головні сили поляків знаходились поблизу Бережан та Сокаля, а львівський напрямок був слабо захищений. Головнокомандувач збройними силами Речі Посполитої, маршал Юзеф Пілсудський просто не мав резервів для зміцнення оборони Львова.
Зважаючи на такі обставини, польські генерали звернулись до пересічного населення, насамперед жителів Львова, оскільки багато чоловіків мали досвід боїв проти українців у 1918 р. З ініціативи генерала Юзефа Галлера у місті почали формувати Добровольчу армію. Задля цього створили Львівський окружний інспекторат під орудою генерала Р. Лямезана-Салінса і полковника Ч. Мончинського. Вдалось набрати понад 18 тис. добровольців, багато з яких служили у війську Австро-Угорщини та мали бойовий досвід. Хоча історик Вальдемар Резмер стверджує, що 67% добровольців не служили у війську. З них сформували два піхотні, два кінні та гарматний полк, підрозділи зв’язку, панцерних машин та інші частини.
У складі добровольців було й чимало жінок. Окрім цього, боронити місто зголосилися понад 20 тис. юнаків та дівчат – студенти, гімназисти, члени патріотичних та спортивних організацій. Львів’яни обмундирували військо, надали добровольцям харчі, 1,5 тис. коней та 5 млн. корон.
Помилка Шеміота?
У складі народного ополчення був створений загін ротмістра Романа Абрагама (12 офіцерів та 651 боєць) – батальйон капітана Зайончковського, дивізіон великокаліберних кулеметів А.Давидовича, кавалерійський дивізіон Т. Кораба-Криницького та артбатарея. 6-8 серпня цей загін брав участь у боях під Городищем та Ходачковом, де було захоплено 480 полонених.
16 серпня більшовики прорвали фронт між Кам’янкою Струмиловою (сучасне м. Кам’янка-Бузька) і Буськом. Зважаючи на такий розвиток подій, Будьонний наказав 4-й та 6-й кавалерійським дивізіям захопити Львів. Поляки почали завдавати контрударів. Так вздовж залізничної колії Львів – Красне на Буськ наступала група піхоти підполковника Кароля Шеміота (6-а піхотна дивізія). До складу групи входили 54-й полк кресових стрільців, 12-й піхотний полк підрозділ добровольців ротмістра Криніцького (замінив Абрагама, оскільки останній був поранений). 12-й полк чекав, аби його позиції зайняли бійці 13-ї піхотної дивізії, затримався й не брав участі у контрударах.
Тим часом 1-й батальйон 54-го полку здобув Новосілки, а 2-й батальйон просувався до Банюнина та був відрізаний частинами 6-ї кавдивізії більшовиків. Поляки вимушені були відступати у західному напрямку. Далі більшовики, обійшовши позиції поляків через ліси, завдали ударів по 1-му батальйону та знищили його частину. Рештки батальйону відступили до Яричівського каналу, обороняючи с. Задвір’я. Підполковник Шеміот наказав ротмістру Криніцькому зайняти позиції у висоти 222. В той же час, командування Південного фронту вирішило сконцентрувати сили на околицях Львова, наказало 54-му полку полишити Задвір’я.
Дослідник Олександр Дєдик стверджує, що підполковник Шеміот не повідомив загін добровольців про те, що полишає Задвір’я. Останні досягли села Куткір й об 17:15 вирушили до висоти 222. Піхотинці капітана Зайончковського повинні були пройти понад п’ять кілометрів насипом залізниці Красне – Львів, а кавалеристи Криніцького рушили через село Полтва. Приблизно об 18:30 польські піхотинці наблизились до висоти, не знаючи, що Задвір’я знаходиться у руках ворога, а вони перебувають в полі зору радянських кулеметників.
Зухвале рішення Зайончковського
Загін капітана потрапив під вогонь кулеметів – по них били підрозділи 6-ї кавалерійської дивізії (зі складу 1-ї Кінної Армії), які зайняли позиції у с. Задвір’я. Зайончковський розумів, що у нього не вистачить пробиватись до висоти 222 чи залишатись на місці – більшовики могли винищити його бійців. Тому польський офіцер вирішив вдарити по Задвір’ю, захопити залізничну станцію та навколишні пагорби й тримати там оборону до підходу кінноти Криніцького. Капітан розгорнув свої війська у три шеренги та звелів атакувати станцію.
В офіційній польській історіографії зазначено, що зухвалі дії поляків дали позитивний ефект – їм вдалось захопити кілька гармат поблизу станції, перебити охорону об’єкту. Добровольці захопили також навколишні пагорби та відбили кавалерійську атаку ворога. Поляки 11 годин тримали оборону, відбили шість ворожих атак. Надвечір у поляків скінчилися боєприпаси. Бої між поляками та більшовиками переходили у рукопашні сутички, де обидві сторони використовували багнети та шаблі.
Не маючи зв’язку з керівництвом, капітан не міг розраховувати на допомогу, вирішив відступати до лісу. Становище поляків погіршилось після того, як у небі з’явились кілька радянських літаків, що почали вести вогонь з кулеметів. У відкритих джерелах можна знайти інформацію, згідно з якою більшовики добивали поранених, відрубували голови та кінцівки мертвим. Вцілілі добровольці, серед яких був й Зайончковський, покінчили життя самогубством. Понад десять бійців потрапили у полон.
Водночас дослідник Дєдик піддає сумніву той факт, що поляки тримались 11 годин. Адже тоді, на допомогу капітану мали прийти вершники Криніцького, однак останні не встигли. Тож, скоріш за все, бій був короткотривалим. Криніцький звинувачував у розгромі підрозділу капітана Зайончковського підполковника Шеміота, який вчасно не попередив добровольців про відступ 54-го полку.
Значення бою
Незважаючи на просування більшовиків, поляки зміцнили оборону міста (прибуло 6 бронепотягів та авіація), почали контратакувати. Окрім того, скована поблизу Львова, армія Будьонного не змогла перейти на варшавський напрямок. Більшовики не змогли подолати другу лінію оборони поляків, що проходила на відтинку Куликів – Грибовичі – Міклашев. Частина істориків стверджують, що битва мала радше символічне значення, а радянські війська зупинили не лише оборонці Задвір’я, а бійці Південного фронту та добровольці. У радянських документах (до яких мають доступ історики) цей бій згадується у контексті війни, поверхнево.
18 вересня підрозділи 12-го піхотного полку та 13-ї піхотної дивізії завдали потужних ударів по частинах 1-ї Кінної Армії, зокрема по 6-й кавдивізії (в районі Курович). 19 серпня більшовики знаходились за 10 км від сучасних меж Львова, однак так й не прорвались до міста. Активізувалась польська авіація, яка завдавала ворогові чималих втрат. Тим часом під Варшавою зазнали поразки дивізії Тухачевського. 20 серпня підрозділи 1-ї Кінної Армії почали відступати у східному напрямку. Загроза для Львова була ліквідована.
Вшанування
На полі битві поблизу Задвіря були знайдені 318 тіл поляків, з яких вдалось ідентифікувати лише 106 – тіла були посічені шаблями, розкладались на спеці. Спочатку усіх полеглих поховали у братській могилі. Згодом тіла семи загиблих, серед яких були й капітани Зайончковський та Обертинський, підпоручик Ян Деметер, поховали на Личаківському цвинтарі. Далі перепоховали останки ще двох бійців. Решту поховали на військовому цвинтарі в Задвір’ї.
На місці битви насипали 20-метровий курган-могилу, на якому у 1927 р. встановили чотириметровий обеліск у формі прикордонного стовпа. 19 серпня 1929 р., коштом батька вбитого під Задвір’ям Філіпа Говзана зі Стрия, під курганом було встановлено бронзову таблицю з написом “Орлятам, що загинули 17 серпня 1920 року в боях за цілісність кресових земель”.
Військове поховання стало місцем паломництва ветеранів та патріотичних організацій Речі. Для Польщі оборонці Задвір’я стали аналогом 300 спартанців та царя Леоніда, які дали бій перській армії при Фермопілах. Художник Станіслав Батовський у 1934 р. намалював картину бою “Задвір’я – польські Термопіли”.
Некрополь пережив Другу світову. У 1990-х рр. його реконструювали. Польське товариство охорони військових могил за участі та працівники консульства Речі Посполитої у Львові щороку проводять урочисті заходи щодо вшанування полеглих у боях 1920 р. Битву у Задвір’я відносять до славних подвигів польської армії.
