Роман Дашкевич – політичний та військовий діяч, полковник Армії УНР, юрист та один із засновників української артилерії. Про його життєвий шлях, сповнений боротьби за вільну та самостійну Україну, читайте далі на lvivyes.com.ua.
Нащадок вояків
Роман народився 6 грудня 1892 року в селі Тустановичі Львівської області у сім’ї священника. У його роді чимало тих, хто запекло захищав українську землю, наприклад, Остафій Дашкевич – один із організаторів козацтва.
Роман вивчав право у Львівському університеті, однак мріяв продовжити справу предків – взяти до рук зброю та стати на захист держави. У 1912 році Дашкевич долучився до створення спортивно-пожежно-руханкового товариства «Січ», яке потім приєдналося до легіону Українських січових стрільців.
Знайомство з Оленою Степанів та полон
Щоби підготувати стрільців до бою, на початку Першої світової війни Дашкевич за власний кошт купив 200 гвинтівок та комплектів військової форми. Приблизно в той же час він познайомився з Оленою Степанів – майбутньою його дружиною та першою жінкою у світі, яку офіційно зарахували на військову службу у званні офіцер. Олена командувала жіночим тактичним підрозділом.
У травні 1915 року жінка потрапила в полон до росіян після бою під Лисовичами. Ця подія прикула до себе увагу львівських та віденських журналістів. За долею Степанів стежили ледь не всі українці Австро-Угорщини. Така пильна увага змусила росіян утримувати відважну українку в Ташкенті в більш-менш нормальних умовах.
Згодом Дашкевич також потрапив у полон, його інтернували в табір на Забайкаллі. Ходили чутки, що він здався спеціально, аби віднайти Олену. В ув’язненні Роман видавав газету, в якій закликав українців повстати проти Австро-Угорської імперії. Після революції 1917 року в Ташкенті організували українську громаду, яка опікувалася полоненими галичанами. Саме завдяки цій громаді в’язні отримали змогу вільно пересуватися між таборами та навіть організовувати чи відвідувати освітні курси.
Дашкевич і Січові стрільці
Після табору Дашкевич приїхав до Києва, де долучився до організації Галицько-буковинського куреня Січових стрільців. У листопаді 1917-го він запросив до куреня 22 добровольців-військовополонених дарницького табору. Цей курінь займався захистом Центральної Ради. Однак попри таку важливу місію, стрільці на перших етапах носили австрійські однострої, а харчувалися разом з іншими полоненими. Тоді члени Центральної ради ще не розуміли важливість армії. Тому, Дашкевич вкотре взявся за самостійне постачання стрільцям зброї та форми. Дашкевич командував гарматним відділом.
Коли в Києві спалахнуло постання більшовиків, Центральна Рада на нього не надто реагувала. Але вже наприкінці січня 1918 року відділу Дашкевича наказали захопити Фролівський монастир, що на Подолі, оскільки звідти вели мінометний вогонь. Стрільці захопили не тільки монастир, а й інші більшовицькі міномети. Щоправда, заплатили за це велику ціну: половина особового складу була вбита чи поранена.
Саме стрільці спільно з гайдамаками придушили більшовицький заколот на заводі «Арсенал», але вже 8 лютого були змушені разом із Центральною Радою відступати з Києва. Згодом до Січових стрільців приєдналися студенти вчительської семінарії міста Коростень. Вони пройшли вишкіл у Дашкевича і стали справжніми старшинами. За наказом командира Євгена Коновальця одну гармату розмістили на платформі перед паротягом. У такий спосіб стрільці вчилися тактики ведення війни на залізниці. Зовсім скоро піхота захватила Коростень.
Після першого успіху додавали нові платформи з гарматами. Поступово війська Центральної Ради зайняли Сарни, у союзі з німцями розбили загін більшовиків під Бучею. Якщо раніше кияни ставилися до більшовиків нейтрально, то після захоплення стрільцями столиці радо вітали українське військо.
З часом гарматний відділ Дашкевича розрісся до 250 військових і 8-ми гармат. Роман опікувався матеріальним забезпеченням стрільців, їхньою військовою освітою і навіть духовними потребами. Гармаші мали власну бібліотеку, відвідували театральні вистави, завдяки чому залишалися невразливими до пропаганди більшовиків.
Коли німці готували переворот у квітні 1918 року, Центральна Рада знову поставилася до цього легковажно. Тому, стрілецьке командування вивело стрільців на вулицю без відповідного наказу, аби вони охороняли владу.
Згодом Павла Скоропадського визнали гетьманом, німці переконали стрільців не йти проти Скоропадського. Після цього вони розійшлися по військових частинах. Дашкевич очолив Стрілецьку батарею при гарматному полку Запорозької дивізії Болбочана.
Повстання проти Скоропадського
Дашкевич разом зі стрільцями переїжджали з міста в місто на східних землях, за цей час артилеристи не отримали ні гармат від київського керівництва, ні платні. Однак вони продовжували службу. Весь цей час з ними контактував полковник Євген Коновалець. У вересні він наказав відвести стрільців до Білої Церкви, так вони повернулися на Київщину.
У листопаді 1918 року в Білу Церкву приїхали Петлюра, Винниченко, Швець, Андрієвський та Макаренко, аби повстати проти Скоропадського, керівництвом якого тоді була невдоволена більшість українців. Вони таємно створили такий орган, як Директорія УНР на чолі з Винниченком. Проти німців і гетьманату виступили 400 січових стрільців з лише 4-ма гарматами. Їх підтримали залізничники. Спершу вони зайняли Фастів, потім Мотовилівку, Боярку, а збільшивши свою вогневу міць, 14 грудня зайняли Київ і скинули гетьманат.
Отаман Симон Петлюра підвищив за успіхи в бою Дашкевича до полковника, а сама артилерія поповнилася гетьманськими батареями. Гарматна бригада «усусів» збільшилася до 6-ти полків, які потім билися за Чернігів, Полтаву, Донбас, Одесу та Львів. Однак через зраду деяких отаманів УНР не здобула перемоги, тож стрільці з іншими українськими військовими покинули Лівобережну Україну і взялися за Правобережжя.
Тут вони знову показали чудові результати, проте епідемія тифу завдала нищівного удару. У грудні 1919-го, коли виснажених хворобою українців оточили вороги, Євген Коновалець розпустив стрілецькі підрозділи. Деякі з гармашів вирішили й надалі боротися за державу і приєдналися до зимового походу під проводом Омеляновича-Павленка.
Як склалося життя Дашкевича після розпуску?
Роман Дашкевич виїхав до Чехословаччини, а потім – до Австрії. У 1920 році він разом із Коновальцем зайнявся створенням УВО. За кордоном також зустрів Олену Степанів, яка захищала у Відні докторську дисертацію. Вони одружилися, а потім подружжя приїхало до Львова, щоби Роман почав адвокатську практику, а Олена почала викладати в гімназії сестер-василіянок та в таємному університеті Львова. У 1926-му в них народився син Ярослав.
Роман Дашкевич не припинив громадську діяльність, зокрема, долучився до спортивно-пожежного товариства «Луг», яке займалося патріотичним вихованням населення та створенням резерву для майбутніх військових формувань. Для учасників «Лугу» він навіть видав підручник, що мав на меті виховати свідомих членів української нації.
«Луг» не піддавався політичному впливу українських партій, через що ОУН вважала товариство зрадницьким. Водночас лояльність до польської влади була вдаваною, інакше б поляки не закрили понад 500 організацій «Лугу».
Олена та Роман спокійно пережили радянську та німецьку окупацію, хоч і Сталін заборонив діяльність «Лугу», а саму Олену якось викликали на допит. Проте під час спроби перейти кордон в часи другої радянської окупації учень Олени Степанів на допиті сказав, що вона є радницею Шухевича, а письменник Ярослав Галан назвав на одному виступі Степанів символом українського націоналізму. Через це у 1946 році її вивезли до Києва, а через 3 роки і Олену, і Романа ув’язнили. Зв’язок Степанів із Шухевичем так і не довели, однак вона із сином Ярославом усе одно отримала по 10 років ув’язнення.
Вони повернулися до Львова в 1956 році, а вже у 1963-му Олена Степанів померла. Дашкевич же захистив кандидатську дисертацію з історії, поїхав до Австрії, де зайнявся літературно-історичною діяльністю. Помер патрон українських артилеристів у 1975 році у Відні. Йому було 82 роки.